Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

— Але ж, мамусю! — вигукнула її невістка, благально дивлячись на Селлі та Скарлет, щоб ті якось допомогли їй угамувати стару леді.— То ж було бозна-коли, за інших зовсім часів, тепер усе змінилося.

— Коли йдеться про чесну роботу, часи ніколи не змінюються,— заявила гострозора стара леді, не піддаючись на вмовляння.— Мені соромно таке від вас чути, Скарлет,— послухала б ваша мама, коли ви оце кажете, що чесна робота перетворює порядних людей на білу голоту! «Коли Адам орав, а пряла Єва...»[32]

Аби перевести розмову на безпечнішу тему, Скарлет швиденько запитала:

— А що з Тарлтонами й Калвертами? Чи їх не спалили? Чи встигли вони втекти до Мейкона?

— До Тарлтонів янкі не дійшли, Тарлтони осторонь головної дороги, як і ми. Але у Калвертів були — забрали всю їхню худобу й птицю, і негрів теж заманили з собою...— почала Селлі.

Бабця урвала її:

— Х-ха! Наобіцяли чорнючкам шовкових суконь та золотих сережок — ось що вони зробили. Кетлін Калверт казала, що коли янкі від’їздили, то в декого сиділи за сідлом ці дурні негритянки. Чим-чим, а кольоровими немовлятами вони їх обдарують, хоч я не сказала б, що кров янкі так дуже поліпшить їхню породу.

— Ой мамусю!

— Не роби такої цнотливої міни, Джейн. Ми всі тут, здається, жінки заміжні. І Бог свідок, немовлята-мулатики нам не дивина.

— А чому не спалили Калвертів дім?

— Тому, що друга місіс Калверт і їхній управитель, Гілтон, мають північанський акцент,— відповіла Стара Господиня, яка називала колишню гувернантку незмінно «другою місіс Калверт», хоч перша Калвертова дружина померла ще двадцять років тому.

— «Ми всі рішучі прихильники Федерації»,— гугняво перекривила стара леді янківську манеру вимовляти слова.— Кетлін розповідала, що вони обоє присягалися й запевняли, ніби в роду Калвертів усі щирі янкі! І це тоді, коли містер Калверт загинув у дикій пущі! А Рейфорд воював під Геттісбергом, і Кейд у Вірджинії! Кетлін це страшенно вразило, як на неї, то краще б уже дім спалили, ніж таке чути. Кейд, казала вона, ошаліє зі злості, коли повернеться і про все дізнається. Оце так воно буває, як хтось бере собі жінку з-поміж янкі — бо ні гордощів у них, ні порядності, тільки за власну шкуру дбають... Але яким дивом, Скарлет, вашої садиби не спалили?

Скарлет помовчала з хвильку, перш ніж відповісти. Вона знала, що наступне запитання буде: «А як ся мають усі ваші? Як ваша матінка?» І розуміла, що не наважиться розповісти їм про смерть Еллен. Адже як тільки вона скаже про це або навіть лише подумає на очах у цих співчутливих жінок, то не стримає сліз і плакатиме доти, доки їй не зробиться погано. А вона не може собі попускати. Відколи Скарлет повернулася додому, вона ні разу не давала волі сльозам, бо розуміла, що тоді вся її старанно плекана мужність де б і ділася. Але, розгублено дивлячись на приязні обличчя сусідок, вона розуміла й те, що Фонтейни повік їй не вибачать, коли від них приховати смерть Еллен. І передусім бабця, яка більшість мешканців округи збувала зневажливим помахом кощавої своєї руки, а от до Еллен була незвичайно прихильна.

— То кажіть же,— мовила стара, втупивши у Скарлет проникливий погляд.— Чи ви, панночко, не знаєте, як це вийшло?

— Та, бачите, я вернулася додому тільки на другий день після битви,— поспішила відповісти Скарлет.— Янкі тоді вже забралися. Тато... тато сказав мені, що умовив янкі не спалювати дім, бо Сьюлін і Керрін лежали хворі на тиф, і їх не можна було рушати з місця.

— Уперше в житті чую, що янкі повелися, як порядні люди,— зауважила бабця наче з відтінком жалю, що їй кажуть добре слово при цих зайд.— А як тепер почувають себе дівчата?

— О, їм краще, набагато краще, вони майже видужали, тільки дуже ослабли,— відказала Скарлет. І відчуваючи, що з уст старої ось-ось зірветься те страшне запитання, сквапливо перевела розмову на інше.— Я... я хотіла запитати, чи не могли б ви позичити нам трохи харчів? Янкі обчистили нас, як сарана, геть дочиста. Але якщо у вас самих з харчами сутужно, ви так і скажіть, і...

— Пришлете Порка з візком і дістанете половину всього, що ми маємо: рису, борошна, шинки, кількох курей,— сказала Стара Господиня, якось так пильно глянувши на Скарлет.

— О ні, це забагато! Я, власне...

— І не кажіть! Я не хочу навіть слухати. Які ж ми були б сусіди?

— Ви такі добрі, що я не можу... Але мені вже пора. Вдома будуть непокоїтись, де я так забарилася.

Бабця рвучко підвелась і взяла Скарлет під руку.

— Ви обидві посидьте тут,— звеліла вона своїм, підштовхуючи Скарлет до тильного ганку.— Мені треба наодинці перекинутися словечком з цією дитиною. Проведіть мене вниз, Скарлет.

Молода Господиня й Селлі попрощалися зі Скарлет і пообіцяли невдовзі завітати до Тари. Їм страшенно кортіло довідатись, про що бабця балакатиме з їхньою гостею, але коли вже стара вирішила, щоб вони цього не знали, то на це нема ради.

— Старі жінки такі, що з ними нелегко,— прошепотіла Молода Господиня до Селлі, знов беручись за своє шитво.

Скарлет стояла, тримаючи коня за гнуздечку, тупий біль краяв їй серце.

— Ну? — сказала бабця, прошиваючи її поглядом.— То що там у вас сталося? З чим це ви криєтесь?

Скарлет подивилась у ці проникливі старечі очі й відчула, що зможе сказати правду й не розплакатись. Нікому не вільно було розпускати сльози у присутності бабці Фонтейн без її виразної на те згоди.

— Мама померла,— просто сказала вона.

Рука, якою стара спиралася на плече Скарлет, стислася міцніше, а зморщені повіки над жовтими очима стріпнулися.

— Її янкі вбили?

— Вона померла від тифу. Померла... за день до мого приїзду.

— Не думайте про це,— рішуче наказала бабця, і Скарлет помітила, як вона хлипко проковтнула слину.— А тато як?

— Тато... тато наче не при собі.

— Що ви цим хочете сказати? Кажіть ясніше. Він хворий?

— Нещастя його прибило... Він такий дивний... він не...

— Не повторюйте, що він не при собі. Ви хочете сказати, що він розум стратив?

Скарлет аж полегшало, коли вона почула, як просто це було сказано. І як добре, що стара леді не висловлює їй співчуття, а