Джонатан Франзен - Свобода

жовтими коробками з плівкою супер-8. Це, без перебільшення, був найбунтівніший вчинок за його тодішнє життя.

Будинок був повний мишачих екскрементів і дохлих деревних вошей і, окрім фарбування, потребував нового даху й нових шибок у вікнах. У перший день свого перебування там Волтер десять годин поспіль прибирав у домі й косив траву, а потім пішов у ліс, занурився у незмінне полуденне світло — шукати красу в природі. Запасу плівки у нього було на двадцять чотири хвилини, і, витративши три з них на зйомку бурундуків, він вирішив, що йому потрібно полювати за чимось менш легкодоступним. Озеро було замалим, щоб на ньому жили гагари, але коли він дістав тканинне каное дідуся і поставив його на воду в маленькій бухточці, воду в якій давно вже ніхто не каламутив, то сполошив птаха, схожого на чаплю, — бугая, що сидів у гнізді в комишах. Бугай підходив ідеально: вони так мало рухалися, що Волтер міг полювати на них усе літо і не витратити всю двадцятиоднохвилинну плівку. Він уже уявляв собі, як зніматиме експериментальну короткометражку під назвою «Бугайство».

Кожного ранку Волтер вставав о п’ятій, змащував себе репелентом і дуже повільно й обережно підпливав до комишу, тримаючи камеру на колінах. Бугаї зазвичай ховаються серед комишів, з якими зливаються завдяки природному камуфляжу: тонким сірим і коричневим вертикальним смужкам на пір’ї. Полюють вони, насаджуючи невеличких звірів на свій гострий дзьоб. Почувши небезпеку, вони завмирали, витягнувши шию та спрямувавши дзьоб у небо, і ставали схожими на засохлий комиш. Коли Волтер підпливав ближче, сподіваючись побачити в далекомірі більше бугаїв і менше пустоти, вони зазвичай щезали з його поля зору, але іноді не ховалися, а підіймалися в небо, і тоді Волтер різко відкидався назад, аби зняти це на камеру. І хоча вони були не більше як ідеальними машинами для вбивства, вони йому дуже подобалися, особливо через контраст між тьмяно-коричневим, незугарним пір’ям на голові та яскравим, чітким сірим і сірувато-чорним кольором розкинутих крил, коли вони носилися по вітру. На землі, біля свого болотистого дому, вони були настороженими й сором’язливими, але опинившись у небі, перетворювалися на поважних панів.

Сімнадцять років, проведених в обмеженому просторі, який він поділяв з іншими членами родини, виростили в ньому жагу до самотності, невгасимість якої він почав усвідомлювати лише зараз. Не чути нічого, окрім звуків вітру, пташиного співу, гудіння комах, стрибків риб у воді, скрипу гілок, шурхоту березового листя, яке торкається одне одного; він постійно припиняв зішкрібати стару фарбу з фасаду будинку, аби насолодитися цією нетихою тишею. Поїздка до продовольчої крамнички в Фен-сіті і назад займала в нього півтори години; їздив він на велосипеді. Він готував велику каструлю тушкованої сочевиці й бобового супу, користуючись матусиними рецептами, а ввечері грав зі стареньким, але все ще робочим пінболом на пружинах, який стояв у цьому домі цілу вічність. Читав у ліжку до опівночі, та навіть тоді не засинав миттєво, а довго лежав і вбирав у себе тишу.

На десятий день перебування на озері, у п’ятницю, ближче до вечора, повертаючись додому на каное зі свіжим відзнятим матеріалом (не дуже задовільним), він почув звук автомобільних двигунів, гучну музику, а потім і звук мотоциклів, що їхали довгою під’їзною дорогою. Коли він витяг каное з води, Мітч і сексуальна Бренда, а також іще три парочки: троє товаришів Мітча по роботі й троє дівчат у брюках-кльош і топах з відкритими спинами, — вивантажували пиво, туристське обладнання й сумки-холодильники на лужок за домом. Двигун пікапа на дизельному паливі, кашляючи, наче курець, живив стереосистему, в якій стояла касета з «Аеросміт». Один із друзів Мітча тримав на буксирному ланцюгу ротвейлера в ошийнику з шипами.

— Привіт, любителю природи! — крикнув Мітч. — Сподіваюсь, ти не проти невеличкої компанії.

— Авжеж, я проти, — відповів Волтер, почервонівши, незважаючи на зусилля залишатися спокійним, від розуміння того, яким некрутим він має здаватися цій компанії. — Дуже проти. Я живу тут сам. Ви не можете тут залишатися.

— Ще й як можемо, — заперечив Мітч. — Насправді, це тебе тут не повинно бути. Сьогодні ввечері ти ще можеш залишитися, коли хочеш, але тепер тут живу я. Це моя власність.

— Це не твоя власність.

— Я її орендую. Ти ж хотів, аби я сплачував оренду, от я і вирішив орендувати цей будиночок.

— А як же твоя робота?

— Я звільнився. Набридло все.

Волтер, ледь стримуючи сльози, зайшов у дім і сховав камеру в кошику для білизни. Потім він сів на велосипед, проїхав певну відстань у сутінках, які раптом втратили всю свою чарівність і тепер були сповнені москітів і ворожості, і подзвонив додому з таксофону біля крамниці у Фен-сіті. Так, сказала йому мати: вона, Мітч і батько сильно посварилися і Дійшли висновку, що найкращим виходом буде залишити будинок у родині і дозволити Мітчу відремонтувати його і навчитися бути більш відповідальним.

— Мамо, він там влаштовує грандіозну вечірку. Він просто спалить будинок!

— Ну, мені значно більше до душі, коли ти житимеш тут, а Мітч — там, на самоті, — відповіла вона. — Ти мав рацію, любий. А тепер можеш повертатися додому. Ми скучили за тобою, і до того ж, ти ще недостатньо дорослий, аби жити на самоті все літо.

— Але я просто чудово проводжу час. Я стільки всього встигаю!

— Мені дуже шкода, Волтере. Але таке наше рішення.

Він поїхав назад до озера вже майже у повній темряві і почув галас, коли до дому залишалося ще близько кілометра. Важкий рок із солюючою гітарою, тупі п’яні крики, гавкання собаки, вибухи вертушки, пронизливе торохтіння двигуна мотоцикла... Мітч із друзями поставили намети, запалили велике вогнище і намагалися підсмажити гамбургери в клубах диму. Вони навіть не подивилися на Волтера, коли він зайшов у дім. Він замкнувся в спальні, ліг у ліжко і дозволив галасу мучити його. Ну чому вони не можуть поводитися трохи тихіше? Звідки у них ця потреба наносити шумові удари світові, В якому дехто любить тишу? Галас тривав нескінченно. Від шуму у Волтера почалася гарячка, але інші, схоже, мали до неї імунітет. Гарячка відчуження, яке викликало жаль до себе. Вона бушувала в душі Волтера всю ніч і залишила по собі вічні шрами ненависті до vox populi, від якого можна оглухнути, але також дивним чином і відрази до світу, що живе за дверима. Він прийшов до природи з відкритим