Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

причиною смерті було ураження лівого серцевого шлуночка, але чималу роль відіграв і душевний стан у зв’язку із важкими думками про Ейлін. Звісно, його смерть не можна було пов’язати лише із сумом через дочку, оскільки він був чоловіком огрядним, апоплексичної будови і вже давно страждав склерозом кров’яних судин. До того ж він багато років вів дуже малорухливий спосіб життя, що згубно позначилося на його травленні. Та й узагалі йому було сімдесят, і він віджив свій вік. Коли його знайшли вранці — він уже закостенів, сидів, звісивши на груди голову і опустивши руки на коліна.

Похорон був помпезним. Відспівування відбувалося у церкві Св. Тимофія із величезним скупченням люду: були присутні політичні діячі та представники міської адміністрації. У натовпі перешіптувалися про те, що смерть Батлера, схоже, прискорило горе, заподіяне дочкою. Багато, звичайно, було сказано про його благодійну діяльність. Молленгауер і Сімпсон надіслали пишні вінки на знак своєї скорботи. Його смерть засмутила їх, адже разом вони були нерозлучною трійцею. Однак, якщо так сталося, що його більше немає серед живих, то, власне, не варто більше й згадувати про це. Усе своє майно Батлер залишив дружині, і його заповіт був, мабуть, найкоротшим, який будь-коли завіряв нотаріус у Філадельфії:

«Заповідаю моїй коханій дружині Норі все моє майно, в чому б воно не полягало, з правом розпоряджатися ним на власний її розсуд».

Жодних інших тлумачень цього заповіту не могло й бути. Проте незадовго до своєї смерті Батлер написав інший секретний документ, у якому пояснював, як розпорядитися спадщиною, коли настане час. Власне, це й був його справжній заповіт, лише замаскований, і місіс Батлер нізащо в світі не погодилася б змінити щось у ньому. Батлер хотів, щоб вона до кінця життя залишалася єдиною спадкоємицею всього його майна. Сума, яка спочатку призначалася для Ейлін, суттєво не змінилася. Згідно з волею покійного (ніщо в світі не змусило б місіс Батлер уникнути чіткого виконання), Ейлін після смерті матері отримає двісті п’ятдесят тисяч доларів. Однак місіс Батлер, яка вважала цей документ власним заповітом, нікому й словом не обмовилася ні про розпорядження щодо Ейлін, ні про все інше. Ейлін частенько замислювалася: чи залишив їй що-небудь батько, але ніколи про це не намагалася дізнатися. Мабуть, нічого, вирішила вона, — і треба з цим змиритися.

Після смерті Батлера у родинних взаєминах відбулися великі зміни. Поховавши його, вони неначе повернулися до колишнього мирного спільного життя (але це так лише здавалося). Оуен і Келем не могли більше приховувати свого презирливого ставлення до Ейлін, і вона, розуміючи, у чому тут причина, відповідала їм тим же. Ейлін поводилася дуже зухвало. Оуен хотів змусити її поїхати відразу ж після смерті батька, але потім передумав, вирішивши, що це не допоможе. Місіс Батлер, яка навідріз відмовилася виїхати зі старого будинку, обожнювала старшу дочку, і це також завадило братам наполягати на від’їзді Ейлін. Крім того, будь-яка спроба «вижити» сестру привела б до необхідності все пояснити матері (а це вони вважали неможливим). Оуен залицявся до Кароліни Молленгауер, з якою сподівався одружитися (почасти через те, що після смерті батька вона отримає велику спадщину, але й через те, що справді був закоханий у неї). У січні наступного року (Батлер помер у серпні) Нора скромно відсвяткувала своє весілля, а згодом — і Келем.

Тим часом відбулися великі зміни і у політичному житті Філадельфії. Якийсь Том Коллінз, один із помічників Батлера, а віднедавна — відома людина у Першому, Другому, Третьому і Четвертому кварталах, де він тримав безліч шинків та інших подібних закладів, почав претендувати на керівну посаду в місті. Молленгауер і Сімпсон змушені були зважати на нього, бо опір означав би втрату на виборах ста п’ятнадцяти тисяч голосів (щоправда, серед бюлетенів було багато фальшивих, але особливого значення це не мало). Сини Батлера більше не могли розраховувати на політичну діяльність, їм довелося обмежитися комерційними операціями щодо кінних залізниць та підрядами. Помилування Ковпервуда і Стінера, проти якого, звичайно, був би Батлер (оскільки, утримуючи у в’язниці Стінера, він тим самим утримував там і Ковпервуда), тепер стало значно простішим. Скандал через розкрадання міських коштів поступово стих, газети перестали навіть згадувати про нього. Зусиллями Стеджера та Вінгейта було складено і подано губернаторові розлогу петицію, яку підписали всі відомі фінансисти та біржовики. У ній зазначалося, що засудження Ковпервуда — несправедливе, через це вони і клопочуться про його помилування. Що стосується Стінера, то цим особливо перейматись не доводилося: лідери республіканської партії вичікували лише слушної хвилини, щоб звернутися до губернатора з проханням про його звільнення. До певного часу вони вичікували, оскільки знали, що Батлер протидіятиме звільненню Ковпервуда (а випустити одного, забувши про іншого, було б неможливо). Петиція губернатору, яку подали вже після смерті Батлера, якнайкраще вирішувала питання.

Безпосередні кроки зробили лише у березні — через півроку після смерті старого підрядника, коли Стінер і Ков­первуд пробули у в’язниці тринадцять місяців — строк цілком достатній для того, щоб утихомирити публіку. За цей період Стінер дуже змінився — як фізично, так і духовно. Незважаючи на те, що його час від часу відвідували другорядні члени міського самоврядування, які колись в тій чи іншій формі користувалися його щедрістю, і сам він (щоправда, у тюремному розумінні) майже ні в чому не був обмежений, а родина його не страждала від поневірянь, він все-таки розумів, що його політичній та громадській кар’єрі настав кінець.

Хоча то один, то інший знайомий надсилали йому кошики з фруктами і запевняли, що його скоро випустять, колишній скарбник знав: після виходу із в’язниці він може розраховувати лише на свій досвід агента зі страхування і продажу нерухомості. Це було дуже ненадійною справою ще тоді, коли він намагався утвердитись на політичній арені. Що ж буде тепер, коли його знають лише як людину, яка пограбувала міську скарбницю на півмільйона доларів і засуджена до п’яти років в’язниці? Хто позичить йому хоча б чотири-п’ять тисяч доларів для скромного початку? Чи не ті, які тепер відвідують його та висловлюють своє співчуття з приводу несправедливого вироку? Та зроду-віку! Усі вони будуть запевняти, що у них немає жодного зайвого цента. От якби він міг запропонувати гарне забезпечення — тоді інша справа! Проте якби він мав хороше забезпечення — йому не потрібно було б звертатися до них. Єдина людина, яка справді допомогла б йому, якби знала про таку