Олександр Дюма - Три мушкетери

Це була жахлива мить; якщо досі я ще сумнівалася в своєму нещасті, то тепер страхітлива дійсність розвіяла останні сумніви: я потрапила до рук людини, яку не тільки ненавиділа, а й зневажала, до рук людини, здатної на все, — до негідника, який уже так фатально довів мені, що він може вчинити.

— Хто ж це був? — спитав Фелтон.

— Я просиділа всю ніч на стільці, здригаючись від найменшого шереху, бо близько півночі лампа погасла і я знову опинилась у темряві. Проте ніч минула, а мій переслідувач більше не з'являвся. Настав день; стіл зник, і тільки ніж я й досі стискала в руці.

Цей ніж був моєю надією.

Я знемагала від утоми; очі мені пекли від безсоння. Я не наважувалася заснути ні на хвилину. Денне світло трохи заспокоїло мене, я кинулась у ліжко й сховала свій рятівний ніж під подушку.

Прокинувшись, я знову побачила в кімнаті накритий стіл.

Цього разу, хоч яка я була перелякана, хоч яка знеможена, голод нагадав мені про себе: вже дві доби я не мала й ріски в роті. Я з'їла трохи хліба та фруктів; потім, згадавши про снодійний порошок, підмішаний до води, яку мені дали напередодні, я не стала пити тієї, що стояла на столі, й наповнила свою склянку водою з мармурового фонтана, вмурованого в стіну над умивальником.

Та, незважаючи на цю пересторогу, я все-таки дуже турбувалася. Але цього разу мої побоювання були марні: день минув, і я не відчула нічого схожого на те, чого чекала з таким страхом.

Щоб ніхто не здогадався про мою недовірливість, я передбачливо наполовину вилила воду з карафки.

Настав вечір, а з ним спустилися й сутінки; проте, хоч яка темрява огорнула все навкруги, мої очі потроху почали звикати до неї. Я побачила в мороці, як стіл зник в отворі, що відкрився в паркеті; за чверть години стіл знову піднявся, накритий для вечері; ще за мить вгорі з'явилась та сама лампа й освітила кімнату.

Я вирішила їсти тільки те, у що не можна було домішати снодійного порошку. Двоє яєць і трохи фруктів складали мою вечерю. Потім я налила склянку води з мого рятівного фонтана й стала пити.

Зробивши кілька ковтків, я відчула, що вода не така на смак, як уранці. В мені збудилася підозра, і я зупинилась. Але я вже відпила півсклянки.

Я вилила решту води й з жахом чекала, що буде далі.

Якийсь невидимий свідок, безперечно, бачив, що я брала воду з фонтана, і вирішив скористатися з моєї простодушності, щоб остаточно занапастити мене. Він усе холоднокровно обміркував і прагнув цього досягти зі страхітливою жорстокістю.

Через півгодини з'явилися ті ж ознаки, що й першого разу. Але тепер я випила лише півсклянки, отож довше, ніж напередодні, боролася зі сном і таки не заснула, а наче тільки задрімала. Я чула й відчувала все, що діялося навколо, проте зовсім не мала сили ні для опору, ні для втечі.

Я спробувала доповзти до ліжка, щоб дістати з-під подушки єдиний засіб захисту — мій рятівний ніж. Та, ледве дотягшися рукою до подушки, я впала на коліна й зрозуміла, що загинула.

Фелтон зблід; його охопило нервове тремтіння.

— Та найстрашніше було те, — схвильовано вела далі міледі, немов і досі не могла перебороти тривоги, яка охопила її в ту жахливу хвилину, — що цього разу я ясно усвідомлювала небезпеку; що душа моя не спала, хоч тіло й було безвільне; що я все бачила і все чула. Це й справді було схоже на сон; але від того моє становище було ще нестерпніше.

Я бачила, як лампа піднялася вгору, і я знову опинилась у темряві. Потім я почула вже добре знайомий скрегіт дверей, хоч досі вони відчинялися при мені тільки двічі.

Я інстинктивно відчула: до мене хтось наближається. Кажуть, що нещасні бідолахи, заблукавши в безлюдних просторах Америки, саме так відчувають наближення змії.

Я намагалась перебороти свою немічність і закричати; неймовірним зусиллям волі я навіть підвелася, але тільки для того, щоб одразу ж і впасти… впасти в обійми мого ката.

— Та скажіть же мені: хто це був? — вигукнув молодий офіцер. Міледі бачила й розуміла, яких страждань вона завдає Фелтонові, зупиняючись на всіх подробицях цієї історії. Але вона аж ніяк не хотіла позбавити його мук. Чим глибше вона вразить серце молодого офіцера, тим більше буде певна, що він помститься за неї. Тож вона розповідала далі, наче й не почувши його вигуку, або, скоріше, вирішивши, що час відповісти на Фелтонове запитання ще не наспів.

— Проте цього разу негідник мав справу не з безвільною й нерухомою подобою трупа. Я вже казала вам: неспроможна цілком опанувати свої фізичні й душевні сили, я все-таки усвідомлювала небезпеку, що загрожувала мені. Певно, я відчайдушно пручалася і, хоч яка була знесилена, чинила впертий опір, бо почула — мій кат вигукнув:

— Ці кляті пуританки! Я знав, що вони доводять до знемоги катів, але гадав, що вони менш стійкі з тими, хто їх кохає.

Гай-гай! Мій опір не міг тривати довго, я відчувала, що втрачаю останні сили. За хвилину я знепритомніла…

Фелтон слухав і час од часу приглушено стогнав. Холодний піт струменів йому по блідому чолу, рука судорожно притискалася до грудей.

— Опритомнівши, я спробувала знайти під подушкою ніж; коли він не прислужився мені для захисту, то принаймні міг послужити моїй спокуті.

Та коли я взяла ніж, Фелтоне, страхітлива думка сяйнула мені в голові. Я заприсяглася сказати вам усе і скажу все; я обіцяла відкрити вам правду й відкрию її — хай навіть занапащу себе цим.

— Вам спало на думку помститися за себе своєму мучителеві, чи не так? — вигукнув Фелтон.

— Авжеж! — відповіла міледі. — Я знаю, що така думка не личить християнці. Безперечно, її навіяв цей споконвічний ворог душі нашої, ця потвора, що безнастанно рикає навколо нас. Що вам сказати, Фелтоне? — вела далі міледі тоном жінки, яка сама себе звинувачує в злочині. — Ця думка сяйнула мені і вже не виходила з голови. І цей гріховний замір я мушу тепер спокутувати.

— Кажіть, кажіть далі! — вигукнув Фелтон. — Я не дочекаюсь, коли ви розповісте про свою помсту.

— О! Я вирішила помститись якомога швидше, я була певна, що він прийде наступної ночі. Вдень мені нічого було боятися.

Тому, коли настав час снідати, я не вагаючись з'їла й випила те,