Віктор Гюго - Знедолені

гвардійців, справжній велет, наступав на Гавроша, виставивши перед собою багнет. Хлопчисько підняв своїми рученятами величезну Жаверову рушницю, прицілився у здоровила й натис на курок. Пострілу не пролунало. Жавер не зарядив рушниці. Гвардієць зареготав і підняв багнет.

Та перш ніж вістря багнета торкнулось Гавроша, рушниця випала в солдата з рук; чиясь куля влучила йому в лоб, і він упав навзнак. Друга куля пробила груди гвардійцеві, який насідав на Курфейрака, й повалила його на брук.

Це з’явився на барикаді Маріус.

4. Барило з порохом

Ховаючись за рогом вулички Мондетур, Маріус, охоплений сумнівами й ваганням, спостерігав за початком бою. Одначе він не зміг довго опиратися тому запаморочливому безумству, яке можна було б назвати «покликом безодні». Грізна небезпека, що нависла над барикадою, смерть старого Мабефа, — ця моторошна загадка, — убитий Баорель, крик Курфейрака: «До мене!», малий хлопець на краю загибелі, друзі, які потребували допомоги або помсти, — усе це розвіяло останні вагання Маріуса, і він кинувся в колотнечу з пістолетами в руках. Першим пострілом він урятував Гавроша, другим — Курфейрака.

Під гуркіт стрілянини, під крики поранених нападники видерлись на барикаду й піднялися над її гребенем по пояс. Солдати регулярної армії, муніципальні та національні гвардійці захопили вже дві третини барикади, але не стрибали вниз, ніби боялись якоїсь пастки, вони дивилися вниз у темряву, як дивляться в барліг левів. Світло смолоскипа освітлювало тільки багнети, хутряні шапки та стривожені, злі обличчя.

Маріус відкинув свої розряджені пістолети й був тепер неозброєний, але він помітив біля самих дверей шинку барило з порохом.

Коли він напівобернувся, дивлячись у той бік, якийсь солдат прицілився в нього. І в цю мить чиясь рука затулила дуло рушниці. То був хлопець у блузі робітника й у плисових штанях. Пролунав постріл, куля пробила руку й, можливо, влучила в того хлопця, бо він упав, але Маріуса не зачепила.

У густому диму Маріус тільки мигцем побачив спрямоване на нього рушничне дуло, а тоді руку, що затулила його. Він почув звук пострілу. Але в такі хвилини людина нездатна затримати на чомусь погляд — усе миготить і зникає перед її зором. Мовби ти летиш у провалля, і темрява навколо з кожною миттю густішає.

Захоплені зненацька, проте не налякані, повстанці знову стягли свої сили.

— Зачекайте! Не стріляйте навмання! — гукнув Анжольрас.

І справді, посеред безладдя перших хвилин вони могли поранити один одного. Більшість відступили до вікон на другому поверсі шинку, звідки було найзручніше стріляти в нападників. Найхоробріші на чолі з Анжольрасом, Курфейраком, Жаном Прувером і Комбефером відійшли до будинків у глибині вулиці й гордо стали віч-на-віч із солдатами та гвардійцями, які захопили гребінь барикади.

Усе це було зроблено з тією грізною неквапністю, що передує рукопашному бою. Супротивники цілилися одне в одного майже впритул. Досить було іскри, щоб спалахнуло полум’я. Офіцер у металевому нагруднику й еполетах простяг уперед шпагу й вигукнув:

— Здавайтеся!

— Вогонь! — відповів Анжольрас.

Два залпи вдарили водночас, і все зникло в задушливому пороховому диму, в якому повзали, стогнучи й умираючи, поранені.

Коли дим розвіявся, стало видно, що ряди супротивників з обох боків поріділи, але ніхто не відступив, і всі мовчки перезаряджали рушниці.

Зненацька пролунав гучний голос:

— Забирайтеся геть, а то я висаджу барикаду в повітря!

Маріус проскочив у двері шинку, взяв зі столу барило з порохом, потім у диму й досить густому тумані, що застилав обгороджений барикадами простір, непомітно прослизнув до кам’яної клітки, в яку був поміщений смолоскип. Схопити смолоскип, поставити на його місце барило з порохом, підкласти під нього кілька кругляків, — причому дно барила тут-таки продавилося, — усе це забрало в Маріуса не більше часу, ніж треба було, щоб нахилитись і випростатись. І тепер гвардійці, солдати та офіцери, з’юрмившись на протилежному кінці барикади, приголомшено дивились, як він із виразом фатальної рішучості підносив вогонь смолоскипа до розбитого барила з порохом і грізно кричав:

— Забирайтеся геть, а то я висаджу барикаду в повітря!

Маріус, який піднявся на барикаду після вісімдесятирічного діда, здавався видінням юної революції, що заступило привид революції старої.

— Висадиш барикаду? — запитав якийсь сержант. — І себе з нею?

– І себе з нею! — відповів Маріус.

Він наблизив смолоскип до барила з порохом.

Але на барикаді вже нікого не було. Покинувши вбитих і поранених, нападники безладною юрмою відкотилися в протилежний кінець вулиці й знову розтанули в нічній темряві.

Барикаду було звільнено.

5. Загибель поета Жана Прувера

Усі оточили Маріуса. Курфейрак кинувся йому на шию.

— Ти прийшов!

– І дуже вчасно! — сказав Комбефер.

— Ще б пак! — докинув Боссюе.

— Якби не ти, мене вже не було б на світі! — сказав Курфейрак.

— Без вас мене порішили б, — додав Гаврош.

Маріус запитав:

— Хто тут начальник?

— Ти, — відповів Анжольрас.

Протягом усього того дня мозок Маріуса палав, мов розпечене горно, а тепер у душі в нього мовби знявся вихор, що відносив його далі й далі від життя. Два осяйні місяці кохання, які раптово урвалися над цим проваллям, назавжди втрачена Козетта, барикада, старий Мабеф, що пішов на смерть в ім’я Республіки, він сам на чолі повстанців, — усе це здавалося Маріусові жахливим кошмаром. Він наче дивився драму власного життя, як ото глядач у театрі дивиться виставу, в якій нічого не розуміє.

Думки його були огорнуті таким туманом, що він навіть не помітив Жавера, прив’язаного до стовпа.

Тим часом нападники більше не з’являлися. Чути було, як солдати човгають ногами й ворушаться в кінці вулиці, проте вони не зважувалися знову атакувати цей неприступний редут — можливо, чекали наказу, а може, підкріплень. Повстанці виставили вартових; студенти медичного факультету почали перев’язувати поранених. З шинку повиносили всі столи, крім двох, залишених для корпії та патронів, і того, на якому лежав старий Мабеф; винесеними столами укріпили барикаду, а в нижній залі постелили матраци, зняті з ліжок вдови Гюшлу та служниць. На ті матраци поклали поранених. Ну, а бідолашні жінки, які жили в «Коринфі», кудись поховалися. Пізніше усіх трьох знайшли в льоху.

Сумна подія затьмарила радість визволеної барикади.

Коли зробили перекличку, то виявилося, що немає Жана Прувера. Його не знайшли ні серед поранених, ні серед убитих. Мабуть, він потрапив у полон.

— Вони взяли нашого друга, — сказав Комбефер Анжольрасові. — Зате в нас їхній агент. Тобі дуже потрібна смерть цього шпига?

— Так, — відповів Анжольрас. — Але життя Жана Прувера мені дорожче.

Ця розмова відбувалася в залі, біля Жаверового стовпа.

— От і гаразд, — сказав Комбефер. — Я прив’яжу до мого ціпка білу хустку