Джоан Роулінг - Убивчий білий, Джоан Роулінг

звук сирени, надто коли замовк. Звісно: Рафаель же повірив, що коли він схопив Робін, їй дзвонив Метью.

— Так,— мовив він, підхоплюючи нитку думки.— Саме так я і скажу. Я відвіз на оцінку картину з чубарою кобилою помилково, «Жалоби кобили» ніколи не бачив і гадки не мав, що то може бути Стаббс.

— Ти не міг узяти картину з чубарою кобилою помилково,— тихо відповіла Робін.— Вона не з Чизвелл-гаузу, і родина готова це підтвердити.

— Родина,— відповів Рафаель,— не бачить того, що в них під носом. У вогкій гостьовій кімнаті двадцять років висів Стаббс, і ніхто навіть не помітив, а знаєш чому? Бо вони — кінчені кляті сноби... «Жалоба кобили» належала старенькій Тінкі. Вона успадкувала її від старого, хворого на голову алкоголіка — ірландського баронета, за яким була заміжня, перш ніж побралася з моїм дідом. Вона гадки не мала, скільки та картина коштує. Тримала її лише тому, що там були коні, а коней Тінкі любила. Щойно чоловік сконав, вона пострибала до Англії, стала дорогою приватною медсестрою мого діда, а тоді ще дорожчою дружиною. Вона померла в будинку, і весь її мотлох — а то головно був мотлох — лишився у Чизвелл-гаузі. Фредерик Геринг запросто міг належати їй, і ніхто б навіть не помітив, що він припадає пилом десь у брудному кутку того клятого будинку.

— А що коли поліція знайде картину з чубарою кобилою?

— Не знайде. Вона в моєї матері. Я її знищу. А коли поліція мене спитає, скажу: батько заявив, що продасть її сам, коли вже знає, що картина коштує вісім тисяч фунтів. «Мабуть, так і зробив, пане офіцере».

— Кінвара не знає нової історії. Вона не зможе тебе прикрити.

— А тут якраз стане в пригоді її неврівноваженість і незадоволеність моїм батьком. Іззі й Фіззі стануть у чергу, щоб розповісти світові, наскільки вона не цікавилася його планами, бо ж любила вона тільки його гроші. А мені обґрунтованого сумніву цілком досить.

— А що станеться, коли поліція донесе до Кінвари, що ти відновив роман тільки тому, що зрозумів: вона може стати фантастично багатою?

Рафаель повільно й протяжно засичав.

— Ну,— тихо сказав він,— якщо вони переконають Кінвару в цьому, мені кінець, правда ж? Але нині Кінвара впевнена, що її Раффі кохає її більше за всіх на світі, й переконувати її у протилежному доведеться довгенько, бо тоді ціле її життя розлетиться на друзки. Я їй добре втовкмачив: якщо ніхто не знатиме про роман, нам ніхто нічого не зробить. Я її хіба що не змушував це повторювати, трахаючи. І я її попереджав, що нас спробують налаштувати одне проти одного, коли щось запідозрять. Я гарно її навчив! Сказав: плач донесхочу, повторюй, що тобі ніхто нічого ніколи не каже, і клей дурепу.

— Вона вже безглуздо збрехала, щоб тебе захистити, і поліція про це знає,— сказала Робін.

— І що саме вона збрехала?

— Пізно вночі з суботи на неділю вона збрехала про кольє. Хіба вона тобі не казала? Мабуть, вирішила, що ти розсердишся.

— Що саме вона сказала?

— Страйк повідомив їй, що не купився на новий варіант причини, яка спонукала поїхати тебе до Чизвелл-гаузу того ранку, коли помер твій батько...

— Тобто «не купився»? — перебив Рафаель, і Робін побачила, як відчайдушний гонор у ньому змішується з панікою.

— Мені все здалося переконливим,— запевнила вона.— Дуже розумно — розповісти історію, якої з власної волі не розповідатимеш. Люди завжди схильні більше вірити в те, що, як їм здається, вони самі зро...

Рафаель знову підніс револьвер їй до чола, і хай холодне металеве кільце тепер не торкалося її шкіри, Робін відчувала його близькість.

— Про що саме збрехала Кінвара?

— Вона заявила, що ти приїхав розповісти їй, ніби твоя мати вийняла з кольє діаманти і замінила їх на підробки.

Рафаель ніби нажахався.

— З якого дива вона таке бовкнула?

— Гадаю, вона була в шоці, виявивши нас зі Страйком біля будинку, коли ти ховався нагорі. Страйк сказав, що не вірить в історію з кольє, тож вона запанікувала і вигадала нову версію. Біда в тому, що її можна перевірити.

— Тупа дірка,— буркнув Рафаель негучно, але так отруйно, що у Робін аж шия пішла сиротами.— Тупа, тупа дірка... чого вона не трималася за нашу версію? І... ні, зажди...— сказав він з виглядом людини, яка нарешті поєднала факти і зраділа тому, й на острах і полегшення Робін прибрав револьвер, який майже торкався її лоба, і тихо засміявся.— Ось чому вона сховала кольє в неділю вдень. Набрехала мені, мовляв, не хоче, щоб Іззі й Фіззі нишком його викрали... ну, вона тупа, але не безнадійна. Якщо ніхто не перевірить діамантів, ми чисті... А щоб знайти його, треба буде розвалити цілу стайню. Гаразд,— додав він наче до себе,— гаразд, це все ніби ще можна виправити. Це все, Венеціє? Більше в тебе нічого немає?

— Є,— відповіла Робін.— Є Флік Пурдью.

— Не знаю, хто це.

— Знаєш. Ти її підчепив кілька місяців тому і згодував їй інформацію про шибениці, знаючи, що Флік розповість Джиммі.

— Який я заклопотаний хлопчик,— легковажно озвався Рафаель.— І що? Флік не визнає, що злягалася з сином міністра-торі, надто тому, що про це може дізнатися Джиммі. Вона закохана в нього точно так само, як Кінвара — в мене.

— Так, вона цього не визнавала, але, мабуть, хтось побачив, як ти виходиш з її квартири вранці. Вона вирішила прикинутися, що ти — офіціант-індієць.

Робін відзначила гримасу подиву й незадоволення. Рафаелеве самолюбство постраждало на саму думку про те, що його можна так описати.

— Гаразд,— сказав він за хвильку,— гаразд, подивимось... а що коли Флік трахалася з офіціантом, але злісно бреше, що це я, через погляди свого бойфренда, войовника проти вищих класів, і його образу на мою сім’ю?

— Ти украв кредитну картку її сусідки з сумки на кухні.

З того, як напружилася його лінія вуст, Робін зрозуміла, що Рафаель цього не чекав. Понад сумнів, він гадав, що, з огляду на стиль життя Флік, підозра впаде на будь-кого, хто бував у її квартирі, й найперше — на Джиммі.

— Докази? — знову спитав Рафаель.

— Флік може назвати дату, коли ти був у неї, і якщо Лора підтвердить, що картку вкрали саме тоді...

— Але