Рей Бредбері - Трилогія смерті

промимрив я. — Меґґі дошкуляє, що я ридаю над ними, але все залежить від того, що це за книги і якого року.

— Так, усе від цього залежить. Особливо зараз…

Констанс витягла зі своєї сумочки другу чорну книгу, теж невеличку.

— Розгорни.

Я розгорнув та прочитав: «Констанс Реттіґан». Там ще була зазначена адреса її помешкання на березі моря. Потім окинув оком першу сторінку з прізвищами на А:

— Абрамс, Александер, Аллен, Аслоп… — читав далі. — Басс, Бенсон, Бенсон, Болдвін, Бредлі…

Нараз відчув, як холод пробирає пальці.

— Тут усі твої друзі, чи не так? Мені відомі їхні прізвища.

— І що з того?

— Не всі, але більшість із них спочивали на Форест-Лон.[68] I от їх відкопали сьогоднішнього повечір’я. Це цвинтарна книга, — сказав я.

— І вона гірша від тієї, що за тисяча дев’ятсотий рік.

— Чому?

— Я віддала її кілька років тому. Голлівудським помічникам. Ніяк не наважилася викреслювати імена. Список небіжчиків щоразу поповнювався. Лише кілька зосталися живими. Але я, здавалося, позбулася цієї книжки. І ось вона знову тут. Я натрапила на неї увечері, коли поверталася з купання.

— О Боже, невже ти плаваєш за такої погоди?

— І як дощить, і як сонячно. Ввечері, коли якраз ішла додому, побачила, що вона розпростерлася посеред подвір’я, наче надгробок.

— А ніякої записки не було?

— Чого тобі забракло?! Тим усе сказано.

— Ісусе Христе, — я прихопив старий довідник в одну руку і невеличкий записник Реттіґан з іменами та числами в іншу.

— Дві «майже книги» мертвих, — мовив.

— Майже так, — згодилася Констанс. — Поглянь сюди, і сюди, і ще сюди.

Вона показала три імені на трьох сторінках, кожне з яких було обведене червоним чорнилом і помічене хрестиком.

— Ці прізвища є особливими?

— Авжеж, важливими. АВ мертвий. Принаймні я так вважаю. Хіба не бачиш, що вони позначені?

— Біля кожного проставлений хрестик. Гадки не маю, що це все могло б означати?

— А що, коли обведені помруть? Вони наступні в черзі?

— Так, тобто ні. Я не знаю напевне нічого, крім того, що мені лячно. Поглянь.

Її ім’я вирізнялося на початку списку. Воно теж було обведене червоним кружальцем і позначене хрестиком.

Книга мертвих і на додачу перелік тих, хто незабаром, радше за все, до них приєднається?

— Що ти відчуваєш на дотик, тримаючи в руках книгу?

— Холоднечу, — зронив я. — Вона невимовно холодна.

Дощ тарабанив по даху дому.

— Хто б міг утнути з тобою таке, Констанс? Назви бодай кількох.

— Трясця твоїй матері, та їх не перелічити, — вона на мить притихла, а потім додала: — А коли скажу дев’ятсот, тоді повіриш? Можеш докинути чи відняти дюжину.

— Боже мій, сила-силенна підозрюваних!..

— По-твоєму, це багато за тридцять років? Справжній мізер.

— Мізер? — вирвалось у мене.

— Вони вишиковувались у шеренги на пляжі.

— Тобі не варто було їх прикликати.

— Навіть коли усі майже в унісон вигукували «Реттіґан»?!

— Не треба було прислухатися.

— Що ти верзеш? Це нагадує зібрання баптистів.

— Даруй.

— Пусте.

Вона замашно великим ковтком вижлуктала все, що зосталося в пляшці, й скривилася.

— Допоможеш розшукати того покидька чи покидьків, якщо то справа рук двох? Можливо, що Книгу мертвих ця погань надсилала окремо.

— Я не детектив, Констанс…

— Якщо мені не зраджує пам’ять, то хіба не ти ледь не потонув у каналі з тим психом Шранком.

— І…

— Хіба не тебе я бачила у Нотр-Дамі на студії «Фенікс» з отим Горбанем? Заради усього святого, допоможи матусі.

— Дай-но мені кимарнути. Потім обміркую все як слід.

— Постривай! Який сон тобі забрів у голову?! Краще поворуши цими старими кістками. Ну ж бо…

Вона підвелася, тримаючи в руках дві Книги мертвих, пройшлася кімнатою, відчинила двері. У темряві пульсував дощ, а прилив щосили розмивав побережжя. Враз Констанс націлилася…

— Зачекай! — крикнув їй. — Якщо я таки надумаюся допомогти, то без книги тут ніяк не обійтися.

— От молодчина.

Вона зачинила двері.

— Ліжко та обійми? І жодної тобі зарядки, згода?

— Я над цим навіть не задумувався, Констанс.

Розділ третій

За чверть третя, у розпалі буревісної ночі, грізні удари блискавки проштрикнули клапоть землі позаду мого бунгало. Потім несамовито вгатив грім. Аж мишва здохла у стінах.

Реттіґан зіпнулася на ноги прямісінько у ліжку.

— Врятуйте мене! — завищала вона.

— Констанс, — сказав я, промацуючи очима тіняву, — кого молиш: себе, мене, а чи взиваєш Господа?

— Кого-небудь, хто слухає.

Ми нашорошили вуха.

Вона обляглася на моїх руках.

Рівно о третій ночі тишу прорізав телефонний дзвінок. Саме тоді, коли переставляються душі усіх тих, кому забаглося відійти.

Я підняв слухавку.

— Хто з тобою у ліжку? — поспитала Меґґі, говорячи звідкись, де ані чутки не чувати було про дощі та вітряниці.

Я глипнув на побронзовіле обличчя Констанс, її блідий череп, зачаєний за зміненою літньою плоттю.

— Ніхто, — відповів.

І це було практично правдою.

Розділ четвертий

О шостій ранку ген-ген удалині сплеснув світанок, проглядіти який через дощову запону аж ніяк не вдавалося. Досі полискували блискавки, ніби роблячи світлини припливу, що заковтував узбережжя.

Нечувано велика блискавиця ніби зав’язла помежи вулиці. Я збагнув, що коли проведу рукою по простирадлі, з іншого краю нікого не знайду.

— Констанс!

Передні двері були розчахнуті, тим самим нагадували вихід на сцену. Дощ тарабанив по килимі. На долівці лежало два телефонні довідники, великий і маленький, розкинуті так, щоб їх можна було легко помітити.

— Констанс! — вирвалося з мого стривоженого нутра. Я озирнувся довкола.

«Принаймні вона натягнула сукню», — подумав.

Далі набрав її номер. Глухо.

Я зодягнув плащ і, засліплений дощем, почвалав узбережжям до будинку Констанс, що був схожий на арабську фортецю. Зупинив ходу лишень тоді, коли опинився попереду помешкання, що вигравало сяйливими пломенями всередині та знадвору.

Одначе жодна тінь так ніде й не заворушилася.

— Констанс! — загорланив на весь голос я.

Вогні ніби заклякли на місці, застигла й тиша.

Страшезна хвиля накотилася на узбережжя.

Я заходився нипати очима, чи нема раптом ніде поруч її слідів, що вели б до припливу.

Втім, не було й натяку на них.

— Хвала Господу! — гадкував я. Згодом мене почали підточувати сумніви: — А що, коли їх розмило дощем?

— Тебе ж це влаштовує! — крикнув я.

І пішов геть.

Розділ п'ятий

Затим я пустився порохнистою стежкою, що пролягала через зарості дерев і гущавину дикої азалії, прихопивши зі собою дві упаковки пива, по півдюжини пляшок у кожній.

Постукав у парадні двері Крамлі, фігурно вирізьблені в африканському стилі, й узявся чекати. Загупав знову. Тиша. Я залишив одну з упаковок