Мирний - Повія, Мирний

I Хрис­тя все йшла та йшла, не ду­ма­ючи, що iде во­на до тих же лю­дей, не га­да­ючи, що вся Мар'янiв­ка вит­рi­щиться на неї бiльше, нiж Мар'я вит­рi­щи­ла­ся, ув один го­лос поспи­тає: чо­го до нас притьопа­ла­ся?

Короткий зим­нiй день ми­нав. Яс­не сон­це хо­ва­ло­ся за го­ру, об­да­ючи чер­во­ним за­ре­вом чис­те не­бо, по кот­ро­му тi­льки де-не-де сну­ва­ли ле­генькi хма­ри; вiд то­го за­ре­ва по бi­лiй зем­лi розс­ти­лав­ся жов­то­га­ря­чий свiт. Бу­ло сум­но i ти­хо, мо­роз дуж­чав. Хрис­тi то­дi тiльки уда­ри­ла в го­ло­ву дум­ка, що во­на iде ще на бiльшу людську ди­во­ви­жу, на без­пе­рес­тан­не до­пи­ту­ван­ня: вiд­кi­ля, чо­го? У неї на ду­шi по­хо­ло­ну­ло, на сер­цi по­вер­ну­ло­ся так, мов хто гост­рий нiж, уго­ро­див­ши у йо­го, по­вер­нув. Во­на ста­ла, без­на­дiй­но див­ля­чись упе­ред, де безк­рає по­ле схо­ди­лось з безк­раїм не­бом, де чор­нi­ла якась поп­руж­ка, мо­же, i са­ма Мар'янiв­ка. "Ну, чо­го я ту­ди пi­ду? чо­го?" - до­пи­ту­ва­ла­ся во­на са­ма се­бе i по­вер­ну­ла­ся на­зад. Iти?.. Нi. Во­на й так не ма­ло увiй­шла. Той один пе­ре­ход вiд гу­бер­нiї по хо­ло­ду i по го­ло­ду чо­гось та стое. А й там що їй бу­ло?

Жид виг­нав, нас­мi­яв­ся; не наб­ре­ди на Ма­ри­ни­ну ха­ту - пев­не, прий­шло­ся б десь пiд ти­ном або се­ред по­ля ночува­ти­… Хрис­тя по­вер­ну­ла­ся i зно­ву пiш­ла шля­хом на Ма­р'я­нiв­ку все тих­ше та тих­ше, мов її що зу­пи­ня­ло або хто при­дер­жу­вав, не пус­кав. А тим ча­сом сон­це зов­сiм окрило­ся­, зо­ря по­ча­ла жов­тi­ти, по­га­са­ти, над зем­лею розстилалас­я нiч, ок­ри­ва­ючи тем­но­тою дальнi по­ля­ни, на не­бi схоп­лю­ва­ли­ся зо­рi; блис­ку­чi i яс­нi, во­ни так i вистилали­ все не­бо, мов хто ви­си­пав їх з ко­ша.

Христя до­да­ла хо­ди. Те­пер нiч, нiх­то її не по­ба­че, не зу­пинить, не поч­не роз­пи­ту­ва­ти. Не­за­ба­ром усi об­ля­жуть, бо завт­ра свя­то - не­дi­ля, нiх­то нi­чо­го зве­чо­ра не ро­бить. От хi­ба тiльки мо­ло­де­ча збе­реться у дос­вiт­ча­ної ма­те­рi погул­яти. Хрис­тя зга­да­ла ве­чор­ни­цi своєї мо­ло­дої по­ри, зга­да­ла под­руг-дiв­чат, зга­да­ла хлоп­цiв, хто за ким припадав-по­би­вав­ся… Все те пе­ред нею, мов жи­ве, вста­ло тут пе­ред очи­ма, так i май­орить, во­на чує знай­омi го­ло­си, жар­ти, ре­гiт… Во­на не при­мi­ча­ла то­го, ку­ди i як во­на iде, їй здається, що во­на на дос­вiт­ки бi­жить. I во­на все ско­рi­ше та ско­рi­ше сту­пає… ри­по­тять її ступ­нi по мерз­ло­му шля­ху, кров при­ливає до сер­ця, роз­хо­диться по всьому тi­лу, грiє… дум­ки здiй­ма­ються в го­ло­вi, все то ве­се­лi та без­жур­нi, лег­кi та од­рад­нi. А нiч спус­кається на зем­лю все бiльше та бiльше, мо­ро­ком кру­гом ок­ри­ває бi­лi по­ля, тем­но­та зас­ти­лає даль­нi краї. Бi­лий шлях ле­жить, мов льоди­на, си­нiє, а кру­гом по по­лю бли­щать, на­че квi­точ­ки уся­кi, iс­кор­ки: i жов­тi, i си­нi, i зе­ле­нi. То зо­рi виг­ра­ють своїм свi­том по снi­гу - Хрис­тя не йде, а бi­жить. Рип за ри­пом рип, рип i рип!.. I зли­вається той рип ув один не­угав­ний го­мiн, мов хто скар­житься або бу­бо­нить без­пе­рес­тан­ну лай­ку. А кру­гом ти­хо, мов у ву­сi, хi­ба ко­ли-не-ко­ли, мов з руш­ни­цi ви­па­ле, трiс­не зем­ля вiд мо­ро­зу i роз­дається той гук у хо­лод­но­му по­вiт­рi. Хрис­тя ки­неться i зно­ву йде.

Довго їй прий­шло­ся iти, по­ки за­чу­ла во­на дальнi за­во­ди со­бак. О сла­ва бо­гу, ко­ли не Мар'янiв­ка, то людське жит­во. Уп­ро­шу­ся хоч пе­ре­но­чу­ва­ти. Во­на чу­ла, що но­ги її немило­сердно ни­ли, а за пальцi ку­сав­ся мо­роз. З зво­ди со­бачi все ближ­че та ближ­че. Ось i ха­ту вид­но. Тем­но усю­ди, нiг­де не свiт­неться, а за­во­ди чу­ються да­лi. Пев­но, це хтось висе­ливс­ь на край i Хрис­тя ми­ну­ла ха­ту. Ось щось зачор­нiло пе­ред нею, ви­со­ко здiй­ма­ючись уго­ру. Що во­но? Хри­стя при­ди­ви­ла­ся. Та се ж церк­ва. Мар'янiвська церк­ва! Сла­ва бо­гу! Сю­ди че­рез май­дан по лi­ву руч i їх ха­та сто­яла, те­пер ши­нок жи­дiв. Хрис­тя пе­рех­рес­ти­ла­ся i пiш­ла.

Видно, бу­ло вже пiз­но, бо нiг­де по ха­тах не свi­ти­ло­ся. Хрис­тю бi­ля ого­ро­дiв, де во­на про­хо­ди­ла, тiльки стрi­ва­ли i про­во­ди­ли од­нi со­ба­ки. Як усе пе­ре­мi­ни­ло­ся. Ко­лись це го­лий був май­дан, а от те­пер заст­роїло­ся, ули­цi ста­ли. Чи пiз­на, лиш, во­на своє мiс­це? "Та се ж i во­но!" - скрик­ну­ла, зо­становившись пе­ред дов­гою-дов­гою ха­тою по один бiк з людським жит­вом, по дру­гий - з крам­ни­цею. "Бач, бi­сiв жид, чо­го тут не на­бу­ду­вав на чу­жо­му доб­рi!" - ду­ма­ла во­на, ра­дi­ючи i спо­дi­ва­ючись, що це все не­за­ба­ром її бу­де.

Вона пi­дiй­шла пiд вiк­но i пос­ту­ка­ла. Бряз­кiт на­мерз­лої шиб­ки гул­ко роз­дав­ся в мо­роз­но­му по­вiт­рi, со­ба­ки, зачув­ши, за­ва­лу­ва­ли. - Хто там? - до­нiс­ся з ха­ти го­лос.

- Пустiть.

- Кого пус­ти? Чо­го? - чується жи­дiвський го­лос. Аж ось щось десь рип­ну­ло, щось за­гар­ча­ло. Две­рi на ули­цю розчи­нилися, i в їх чор­ну про­рi­ху про­су­ну­ла­ся жи­дiвська бо­ро­да.

- Пустiть пе­ре­но­чу­ва­ти, - про­ситься Хрис­тя.

- Яке тут но­чу­ва­ти? Тут не пос­то­ялий. Iди со­бi да­лi! - скри­к­нув жид i за­су­нув пе­ред нею две­рi.

Христя зос­та­ла­ся над­во­рi. "Ку­ди ж да­лi? - ду­ма­ло­ся їй. - Ку­ди да­лi, ко­ли се моя ха­та, моє доб­ро? Чо­го я до чу­жо­го пi­ду?" I во­на зно­ву пос­ту­ка­ла у вiк­но. Ти­хо - не чут­но нiко­го. Пе­реж­дав­ши, зно­ву сту­ка.

- Та пус­тiть, а то око­лiю! - гу­кає.

- Iди, iди, по­ки не да­ли втри­шия! - од­гу­куе з ха­ти.

"Чого доб­ро­го!" - по­ду­ма­ла Хрис­тя i нап­ря­ми­ла­ся ули­цею да­лi. Со­ба­ки з су­сiд­нiх дво­рiв ки­ну­ли­ся до во­рiт. Хри­стя по­вер­ну­ла на­зад. "Ще со­ба­ки ро­зiр­вуть. Кра­ще отам, пiд крам­ни­цею, ся­ду - все ж за­ти­шок. До свi­ту пе­ре­бу­ду, а там ми i на жи­да знай­де­мо уп­ра­ву. Ти, бi­со­ва не­вi­ро, не пу­стив пе­ре­но­чу­ва­ти, я ж те­бе се­ред зи­ми вип­ру з своєї ха­ти!" - гост­ри­ла во­на зу­би, умо­щу­ючись на ла­воч­цi у за­ка­пе­лку, де зда­ло­ся їй за­тиш­нi­ше. А в за­ка­пел­ку справ­дi доб­ре, ши­ро­ка i дов­га лав­ка впо­довж стi­ни - уто­мив­шись, i при­ляг­ти мож­на. I Хрис­тя, при­су­нув­шись до стi­ни, сi­ла. От тi­ль­ки хо­лод­но, не­ми­ло­серд­но хо­лод­но та спа­ти хо­четься, аж хи­лить. Хрис­тя, пi­доб­гав­ши пiд се­бе но­ги, при­щу­ли­ла­ся до стi­ни. Спер­шу її зло бра­ло на жи­да, що не пус­тив но­чу­ват­и. Роз­ко­ре­ни­ло­ся гас­пидське на­сiн­ня не тiльки по го­ро­д­ах - i в се­ла на­лiз­ло та й ду­ре на­шо­го бра­та… Тро­хи зго­дом зло по­ча­ло уля­га­тись. Дум­ки пе­рей­шли на iн­шi ре­чi, ста­ли спо­кiй­нi­шi, рiв­нi­шi. Во­на пi­де завт­ра у во­лость - хай вер­та­ють їй її доб­ро. Що ж во­на бу­де ро­би­ти? Що? Пу­стить ко­го у су­сi­ди, крам­ни­цю най­ме. Аби зи­му пе­ре­бу­ти, а свя­те лi­теч­ко їй не зав­го­рить. По теп­лу та по доб­ру во­на роз­ди­виться, як i що по­вер­ну­ти… Во­на за­га­да­ла­ся про те, за­бу­ва­ючи про все на свi­тi. Сон ко­ли­ше її, на­га­няє ще бiльше за­бут­тя. Це