Мирний - Повія, Мирний

пе­рег­рiє i на­го­дує. А Хрис­тi вже хо­четься їсти; не снi­дав­ши во­на вий­шла, та нi­чо­го бу­ло й снi­да­ти. Хрис­тя прис­пi­чи­ла чим­дуж: i го­лод, i хо­лод, i не­терп­ляч­ка ба­чи­ти Мар'ю пiд­га­ня­ли її. Во­на ближ­че до Мар'янiв­ки, во­на роз­ка­же їй, що про неї чут­но. Швид­ше, швид­ше! Он щось за ог­ряд­на мо­ло­ди­ця, не див­лячись на хо­лод, у ле­генькiй юп­чи­нi тяг­не во­ду з ко­ло­дязя­… Скри­пить i гу­де жу­ра­вель, пi­дiй­ма­ючи уго­ру своє пiв­ко­ле­со та чи­ма­лу довб­ню пiд на­по­ром де­бе­лої ру­ки на клю­чи­ну. Ось i пiд­няв­ся уго­ру i зно­ву опус­кається униз. Швид­ше! Чер­во­ни­ми, на­че бу­ря­ки, ру­ка­ми вже ски­дає мо­ло­ди­ця дуж­ку з тиб­ля i не за­ба­риться схо­ва­ти­ся в ха­ту. А хто ж її вiд со­бак про­ве­де?.. Тут со­ба­ки та­кi злi! Швид­ше, швид­ше!

Христя до­бi­гає до ти­ну. Ось з-за пе­ре­ла­зу блис­ну­ло i ли­це мо­ло­ди­цi, бi­ле­бi­ле, з чор­ни­ми очи­ма, бро­ва­ми. Та се ж Мар'я! Сам гос­подь її на­но­сить на ме­не.

- Map'є, здо­ро­ва бу­ла! - крик­ну­ла Хрис­тя у той са­ме час, ко­ли Мар'я, пе­рег­нув­шись тро­хи на­бiк, по­вер­ну­ла з по­в­ним вiд­ром до ха­ти.

- Мар'є! Не чуєш?! - гук­ну­ла уд­ру­ге Хрис­тя. Мар'я зо­ста­но­в­илася, озир­ну­ла­ся на­зад.

- Пiдожди! Про­ве­ди вiд со­ба­ки!

Мар'я пос­та­ви­ла вiд­ро на снi­гу i, нас­та­вив­ши ру­ки над очи­ма, ди­ву­ючись, ди­ви­лась на обiр­ва­ну стар­чи­ху, що гу­кала її.

- Здорова, ка­жу, бу­ла. Не пiз­наєш? - пiд­хо­дя­чи до Мар'ї, ка­же Хрис­тя. Та при­ди­ви­ла­ся, здвиг­ну­ла пле­чи­ма.

- Не пiз­наю, - од­ка­за­ла. - Хто ж ви та­ка бу­де­те?

- Не ди­во. Ме­не увесь свiт не пiз­нає. Пус­ти, бо­га ра­ди, пе­рег­рi­тись у ха­ту та там i по­ба­чиш.

- Iдiть. Чо­го ж? Мiс­це не за­ся­де­те, - ка­же Мар'я, здiйма­ючи вiд­ро, мов iг­раш­ку.

Разом увiй­шли у сi­ни, у ха­ту. Чис­то всю­ди, приб­ра­но - гар­но очам ди­ви­ти­ся, а теп­линь у ха­тi - ай дзвон­ко!

- Здорова у ха­тi, - при­вi­та­ла­ся Хрис­тя.

- Здоровi, - од­ка­за­ла Мар'я.

- Хто там та­кий? Свої чи чу­жi? - обiз­вав­ся з пе­чi чоловi­чий го­лос.

- Та бог йо­го знає, Си­до­ре, чи свої, чи чу­жi. Якась жiн­ка чи дiв­ка ме­не пiз­нає, а я нi­як не при­га­даю хто. Про­ситься пе­рег­рi­ти­ся.

- Що ж, мож­на. У ха­тi теп­ло. На пе­чi зов­сiм душ­но, хай йо­му вся­чи­на, - спус­ка­ючись з пе­чi, ка­же Си­дiр.

- Було б дов­ше ле­жа­ти, - ре­го­четься Мар'я.

- А чо­го ти, як те­бе зва­ти, стоїш у по­ро­га? - по­вер­нув­ся Си­дiр до Хрис­тi. - Роз­дя­гай­ся та, ко­ли змерз­ла, лiзь на пiч.

Христя не знає, що їй ро­би­ти. Чи ски­ну­ти ряд­ни­ну, якою зап'яла во­на се­бе по са­мi очi, чи нi? Як йо­го по­ка­за­ти лю­дям свiй по­ка­лi­че­ний вид!

- Не пiз­наєте, по­ки са­ма не приз­на­юся, - нес­мi­ло мо­вить Хрис­тя, ски­да­ючи ряд­но.

- Ото! - скрик­нув Си­дiр. - А нiс то од­мо­ро­зи­ла чи хто од­ку­сив?

- Одморозила, - хрип­ко крiзь сльози од­ка­за­ла Хрис­тя. Си­дiр за­мовк, Мар'я уп'яла­ся очи­ма - як не про­ди­виться.

- Оже ти ме­нi по зна­ку, - за­мо­ви­ла во­на. - I го­лос знайо­мий, десь я чу­ла i са­му десь ба­чи­ла, та не пiз­наю.

- Рубця знаєте?

- Ну?

- Ми слу­жи­ли у йо­го.

- Христя?! - скрик­ну­ла Мар'я. Хрис­тя, мов ви­ну­ва­та, пох­нюпилася.

- Боже ж мiй! Де ж се ти бу­ла? Вiд­кi­ля й ку­ди прос­туєш? Хрис­тя мов­ча­ла.

- Яка ж се Хрис­тя? - пос­пи­тав­ся Си­дiр.

- Та ти не знаєш. З Мар'янiв­ки. Дав­но се бу­ло, ще твоя ма­ти жи­ва бу­ла, во­на йшла у го­род з Ки­ри­лом та за­хо­ди­ла пе­рег­рi­ва­тись.

- За ца­ря Го­ро­ха, зна­чить? - чу­ха­ючись, од­ка­зав Си­дiр.

- За ца­ря Го­ро­ха. Iди, ли­шень, ско­ти­ну на­пу­вать, бо час i обi­да­ти.

- Та се ж i зби­ра­юся, - тяг­ну­чи ко­жух з жерд­ки, од­ка­зує Си­дiр. Си­дiр не за­ба­рив­ся вдяг­ти­ся i вий­шов. Мар'я i Хри­стя зос­та­ли­ся са­мi. Хрис­тя при­сi­ла на по­лу ко­ло пе­чi, пох­нюпилася. Во­на бо­яла­ся пiд­вес­ти го­ло­ву, по­ка­за­ти Мар'i своє об­лич­чя. Ко­лись во­но яке бу­ло, а те­пер?.. Мар'я со­бi вря­ди-го­ди ски­не на Хрис­тю зди­во­ва­ний пог­ляд та зра­зу i од­вер­неться: круг­ле Хрис­ти­не ли­це з дiр­кою по­се­ред но­са i край­ком не­ве­лич­кої кульки на кiн­цi так її неп­ри­вiт­но вра­жає. Во­на до­га­дується, вiд чо­го то, та боїться поспита­тися.

- Куди ж се те­бе бог не­се? - пе­ре­мог­ла се­бе Мар'я.

- Додому.

- До яко­го до­му! У Мар'янiв­ку?

- Еге ж.

I зно­ву по­мовк­ли.

- Хто ж там, рiд який зос­тав­ся? - не ско­ро зно­ву пи­та Ма­р'я.

- Не знаю, чи рiд є який. Ха­та батькiвська зос­та­ла­ся. Роз­мова зно­ву заг­ну­ла­ся.

- Де, зна­чить, не бу­ла, де не хо­ди­ла, а до­ма най­кра­ще. - Хрис­тя мов­ча­ла. - Так оце й я. Спа­си­бi бо­го­вi, що приб­рав свек­ру­ху. Те­пер у нас i мир, i лад. От уже тре­тiй год жи­ве­мо - лай­ки не по­чуєш.

- Старе за­бу­ло­ся? - ти­хо пос­пи­та­ла­ся Хрис­тя.

- Нехай йо­му! Не зга­дуй. Са­мiй страш­но, як зду­маєш. Не до ча­су, Хрис­те. От би i ти, до­до­му iдеш, а, пев­не, за со­бою не­сеш ба­га­то спо­ми­нок.

- Ох, ба­га­то! - зiтх­ну­ла Хрис­тя.

- Не ве­се­лi, зна­чить, що так важ­ко зiт­хаєш?

Христя тiльки мах­ну­ла ру­кою. Тут увiй­шов Си­дiр i пе­ре­вiв роз­мо­ву на iн­шi ре­чi, жа­лiв­ся на хо­лод, ди­ву­вав­ся, як Хрис­тя iш­ла по та­ко­му мо­ро­зу, тур­бу­вав Мар'ю ско­рi­ше да­вати обi­да­ти, хоч жи­вiт га­ря­чою стра­вою по­пог­рi­ти.

Мар'я ви­тяг­ла борщ i, ста­нов­ля­чи на стiл, при­сог­ла­си­ла Хрис­тю пiдк­рi­пи­тись. Мовч­ки Хрис­тя при­сi­ла i, хоч їсти їй стра­шен­но хо­тi­ло­ся, не ба­га­то їла, - чо­гось їй смач­на стра­ва оцих доб­рих лю­дей ста­но­ви­лась ру­ба у гор­лi, дум­ка про своє ка­лi­чест­во не ви­хо­ди­ла з го­ло­ви, i во­на бо­яла­ся гля­нути на Си­до­ра та Мар'ю.

Пообiдавши i по­дя­ку­вав­ши, во­на мер­щiй по­ча­ла зби­ра­тис­я в до­ро­гу.

- Куди ж се? - спи­тав Си­дiр. - По та­ко­му хо­ло­ду?

- Тут не­да­ле­ко, в Мар'янiв­ку.

- Сподiвайся, но­чi за­хо­пиш у до­ро­зi.

- Та вже ж хоч уно­чi.

- А де ж там нiч пе­ре­бу­деш? - умi­ша­ла­ся Мар'я.

- Та вже ж десь пе­ре­бу­ду.

I, по­дя­ку­вав­ши, пiш­ла з ха­ти. Мар'я про­во­ди­ла за двiр i дов­го ди­ви­лась ус­лiд Хрис­тi, як та, на­ку­тав­ши на се­бе вся­кого дран­тя, ко­ли­ва­ла­ся шля­хом.

- Пiшла? - спи­тав Си­дiр, як Мар'я вер­ну­лась у ха­ту.

- Пiшла.

- Добiгалася, по­ки й но­са збу­ла­ся! - до­дав вiн, та Мар'я мо­в­ча­ла, її чо­гось та­ка за­вiй­на за сер­це вхо­пи­ла!

Полегшало i Хрис­тi, як одiй­шла во­на геть вiд ху­то­рiв. Хо­лодна й без­люд­на польова пус­ти­ня їй зда­ла­ся ку­ди ми­лi­шою i рiд­нi­шою вiд теп­лої ха­ти, де не­дав­но во­на грi­ла­ся. При­вiт­ли­ва роз­мо­ва Мар'їна, ввiч­ли­вi її за­хо­деньки, жалi­сливi пог­ля­ди, теп­ла ха­та - все-все зда­ва­ло­ся Хрис­тi та­ким гiр­ким та не­од­рад­ним. На­що їй усе те, їй, од­ри­ну­тiй лю­динi? Щоб по­чу­ва­ти, як своїм без­но­сим об­лич­чям му­тить по­кiй доб­рих лю­дей, бу­дить їх ги­ду­ван­ня? Бог з ни­ми, з їх жа­ло­ща­ми! Нi­ма пус­ти­ня не пог­нi­тить ду­шi, як хат­ня тiс­нота, не пос­пи­тає, як i де