Жюль Верн - Діти капітана Гранта, Жюль Верн

Паганель вітав грозу, яка мала сприяти його задумові й підсилити враження від усього видовища. В забобонних маорійців грізні явища природи викликають побожний страх. Новозеландці вважають, що грім — то розлючений голос їхнього бога Нуї-Атуа, а блискавиці — гнівні мигавки його очей. Отже, грозу вони візьмуть за появу самого божества, котре особисто карає нечестивців, які зневажили табу.

Близько восьмої години вершина Маунганаму потонула в зловісному мороці. Небо створило чудове чорне тло для тих вибухів полум’я, що мав метнути в нього Паганель. Маорійці вже не могли бачити втікачів. Настав час діяти.

Треба було поспішати. Гленарван, Паганель, Джон Манглс, Роберт, Олбінет, обидва матроси одразу ж узялися до роботи.

Місце для кратера обрали кроків за тридцять від могили Кара-Тете. Адже надзвичайно важливо, щоб вона лишилась цілісінька, інакше разом з могилою зникло б і табу. В цьому місці Паганель помітив величезну кам’яну брилу, навколо неї раз у раз нестримно вихоплювалися з-під землі струмені пари. Очевидно, вона закривала невеличке природне джерело й самою своєю вагою опиралась вибухові підземного вогню. Якщо їм пощастить зсунути брилу з її гнізда, пара і гаряча лава одразу линуть через звільнений отвір.

Палі, видерті із загорожі, використали замість важелів, і всі гуртом стали вивертати кам’яне громаддя. Під спільним дужим натиском брила захиталась. Вони викопали щось на кшталт невеликої траншеї в узбіччі гори, щоб нею брила без нерешкод скотилась униз. Що далі її виважували, то відчутніше здригалася земля. З-під тонкого шару ґрунту долинало приглушене гарчання й свистіння полум’я. Відважні копачі, немов циклопи, які роздмухують підземний вогонь [97] , працювали мовчки. Невдовзі гарячі струми, які вихопилися крізь тріщини, показали, що залишатися тут далі небезпечно. Ще одне зусилля, й брила зрушила з місця, слизнула униз схилом гори й зникла в темряві.

Тої ж миті розколовся тонкий шар землі, й, вибухнувши, немов з гармати, вогняний стовп шугнув високо в небо, а потоки лави й гарячої води ринули з гори нй табір тубільців і в долину.

Вся вершина гори здригнулася. Здавалось, вона ось-ось завалиться в безодню. Гленарван і його товариші ледве встигли втекти від вибуху й заховатися за огорожею склепу; усе ж таки вени не вбереглись від бризок майже киплячої води, що тхнула злегка м’ясним відваром і багато дужче — сіркою.

Лава, розжарена магма, уламки вулканічних порід змішалися в омахах полум’я. Вогневі потоки борознили схили Мауиганаму. Заграва вивержень освітила навколишні гори, кинула в глибокі долини яскраві відсвіти.

Дикуни виючи похопилися з місщя, обпечені дошкульними дотиками гарячої лави, яка клекотала посеред їхнього табору. Вони кинулись тікати од вогняної річки, видерлись на сусідні горби. Обертаючись назад, пойняті жахом, вони споглядали грізне видовище, цей вулкан, що в його розверсту пащу гнів їхнього бога вкинув нечестивців, які споганили священну гору. Подекуди, коли слабшав гуркіт, чулися побожні вигуки маорійців:

— Табу! Табу! Табу!

Тим часом із кратера Маунганаму вихоплювалася сила розжареного каміння, лави й пари. Це був уже не звичайний гейзер, подібний до тих, які рясніють навколо гори Гекла в Ісландії, це був сам вулкан Гекла. Вся маса підземного вогню, що клекотала під конусом Маунганаму, мусила задовольнятися досі кратерами вулкана Тонгаріро, але тепер, коли відкрився новий отвір, вона ринула через нього з неймовірною силою, і діяльність інших вулканів острова, за законом рівноваги посудин, тієї ночі помітно послабшала.

Не минуло ще й години по народженні на світ нового вулкана, а потони лави вже невпинно струмували по гірських схилах. Безліч пацюків покидали свої нори й тікали геть з цієї охопленої полум’ям землі.

Цілісіньку ніч, в той час як у небесних високостях, шаленіла гроза, вулкан діяв з неослабленою силою. Це турбувало Гленарвана, бо виверження розсувало далі вінця кратера.

Заховавшись за палісадом, втікачі споглядали грізне явище, сила котрого весь час зростала.

Настав ранок. Лють вулкана не вгамувалась. До полум’я домішувались густі жовтуваті випари; повсюди зміїлися струмені лави.

Гленарван з хвилюванням стежив крізь шпари загорожі за тим, що діялось в маорійському таборі. Дикуни скупчилися на сусідніх пагорках, недосяжних для лави. Під горою лежало кілька обуглених трупів. Оддалік, в напрямі па, курилось десятків зо два хижок — їх спалила розжарена лава. Тубільці, зібравшись купками, з релігійним жахом дивились на увінчану вогняною короною вершину Маунганаму.

В цей час поміж своїх воїнів з’явився Каї-Куму. Гленарван одразу його впізнав. Ватажок підійшов до підніжжя гори з того боку, де лава не загрожувала; зупинившись біля першого уступу й простягти руки, мов чаклун, що заклинає, він зробив кілька промовистих гримас. Ці кривляння втікачі добре розуміли. Як і передбачав Паганель, Каї-Куму наклав на гору-месницю ще суворіше табу.

Невдовзі по тому плетениці дикунів потяглися звивистими стежками вниз до фортеці.

— Вони пішли! Вони кидають свої пости! — закричав Гленарван. — Перемога! Люба Гелено, дорогі товариші! Ми тепер мертві, нас засипало землею! Але сьогодні вночі ми воскреснемо, ми покинемо нашу могилу, втечемо від цих недолюдків!

Важко й уявити собі радість, що запанувала на вершині Маунганаму. В усіх серцях спалахнула надія. Відважні мандрівники забули про минуле і прийдешнє, вони думали тільки про свою перемогу. Однак добутися до якогось європейського поселення, подорожуючи цією незнаною кращою, було зовсім нелегко. Але обдуривши Каї-Куму, вони вважали себе врятованими від усіх дикунів Нової Зеландії!

Майор не ховав своєї зневаги до маорійців, і йому не бракувало лайливих слів на їхню адресу. Він і Паганель змагались у цьому між собою. Вони узивали тубільців тварюками, заплішеними дурнями, недоумкуватими віслюками, бовдурами Тихого океану, дикунами з Бедламу [98] і так без кінця. Лайка сипалась, мав з дірявого мішка.

Але до тої години, коли