Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

— Що трапилося, Богдане? — знову запитала сторожко. — Для чого це нам так терміново головний лікар знадобився? — І не лише він. А ще й головний консул, чи як він там називається. І українське посольство теж, і зв‘язок. Якщо не з Києвом, то хоча б з Гременцем.

Погляд Такаманохари якось дивно стрільнув убік.

— Тобі хтось щось зробив не так?

— Мені все зроблене не так. І не кимсь, а особисто вами, капітане Такаманохаро.

— Ах, ось в чому річ…

— В цьому, в цьому… Це ж скільки ви мене за дурника тримали, га? Півроку, як нам тільки-но тут втирали, чи більше?

Сонька мовчала.

— Ну, блін, цілковита тобі „холодна війна”, розумієш, — все більше й більше розходився від її мовчанки Кременчук.

— Таємна зброя, пристрасті шпигунські! Ви, капітане, за сумісництвом, випадково, не капітан японської розвідки?

Сонька мовчала.

— Гадали, що ми секрети ваші вкрадемо, чи що? Так ми ж не Росія з її КДБ перефарбованим! Та й секрети такого штибу ми аж нікуди приладнати не зможемо при нашій-то безголовості. Воно ж бардак в країні! А ви… А ти… Під бомжиху, чи бачте, вона замаскувалася. Що, не можна було до якогось там комп‘ютерного клубу вночі залізти, якщо вдень лячно було? Чи не можна було втихаря електронкою з Японією вашою дурнуватою зв‘язатися, якщо ви влади української харапудились?

— Не можна, — врешті решт, тихо-тихо видихнула Такаманохара.

— Що, харакірі примусили б робити? — поцікавився Кременчук. — Все одне наказали би власноруч апарат ремонтувати та запускати? О!.. — здогадався. — Це ж для запуску вам електровудка ота потрібна була?

— Для цього, для цього… — наче китайський болванчик хилитнула головою Такаманохара. — Я ж, здається, вже казала про це. Але ж… Але ж ти про кутастих згадай, нишпорко.

Богдан, що вже набрав було повітря для наступної тиради, осікся. І дійсно, а ті звідки взялися? Що, Японія з інопланетними істотами військові дії розпочала? В обхід світової спільноти та Організації Об‘єднаних Націй? Це вже цілковита маячня! Втім, що є не маячнею з усього того, що відбулося з ним за останні півроку? Якщо, звісно, вірити цьому терміну. Якщо вірити… О!.. А, може, їх з Погосяном ще на катері рибнаглядовському якоюсь наркотою накачали? І лежать оце вони зараз тепленькими в його затісній каюті… Або в просторій, хоча й таємній японській лабораторії.

Розлючений погляд Кременчука вильнув убік і наштрикнувся на кошлату копицю Нкси. В тоненьких кінцівках копиця все ще тримала срібну бандуру. Вгорі ледь погойдувався диск летючої тарілки. Такаманохара серйозно, дуже серйозно, дивилася на Богдана.

— Заспокоївся? — спитала. І, не чекаючи відповіді, продовжила: — Повір, у нас були дуже вагомі причини для того, щоб не зв‘язуватись ані з урядом, ані з керівництвом.

Ані звичайним шляхом, ані, тим більше, через Інтернет. Так склалися обставини.

Це було зізнання. І Богдан відразу відчув пронизливу гірку порожнечу, яка завжди настає опісля закінчення небезпечної, але цікавої пригоди. Пригоди будь-якого штибу. Хоч у вигляді слідства, хоч у вигляді вештання по чужих світах.

— Обставини? — промимрив. — У всіх у нас обставини.

Але які такі обставини змусили тебе з мене блазня робити?

Тоді, коли ми вже самі залишилися?.. Якими такими обставинами ти смерть Зоребора тепер виправдаєш? І, взагалі, треба розуміти так, що якщо б ми випадково на Землю не повернулися, то ця вистава дурна й далі тривала би? Не загралися, ні?

Сонька знову промовчала і Богдан зрозумів, що ні, не загралися. Що вистава тривала б і далі. З причин абсолютно незрозумілих йому і докопуватися до яких в нього відтепер не було жодного бажання. Зникло бажання. Залишилася лише гірка порожнеча, що стрімко наповнювалася тугою та сумом.

А й дійсно… Хто вона йому? Та й ким він є?

Такаманохара — молодий і, вочевидь, перспективний вчений. Мабуть, і на урядовому рівні відома. Недаремно капітаном експериментального космічного апарату Країни Сонячного Сходу призначена. А він?.. Пересічний до банальності мент з української провінції. Простий трудяга.

Нишпорка. Але в цієї нишпорки теж є така-сяка гідність.

Яку аж ні яким самураям не зламати.

— Добре, пані Такаманохаро, — зморено мовив Кременчук, — залишимо все це… Я додому хочу. Маю я на це право? Якщо якусь підписку дати треба щодо нерозголошення, то давайте — я без усіляких… А потім зв‘яжіть мене з посольством… Чи втихаря до Гременця переправте. Я на гордий.

Сонька зосереджено дивилася кудись у куток балкону.

— Чуєте чи ні, капітане-сан? Поверніть. Мене. До Гременця. Адже, якщо я й патякатиму щось під настрій, то хто збожеволілому колишньому менту повірить? А з роботи мене все одне остаточно турнуть. За прогули.

Сонька не відповідала. Богдан прослідкував за її поглядом і… здригнувся всім тілом. З кутка балкону до палати повільно линув клин малесеньких літаючих тарілок.

Створених, вочевидь, його мозком. І лише зараз до Кременчука дійшло, що коли дівчина спілкувалася з медсестрою, то він розумів їхню розмову. Розумів!..

— Зрозумів? — кліпнула Сонь Іа фіолетовими очиськами й труснула синявим волоссям.

Над балконом ледь погойдувалася дископодібна копія „Софії”.

Богдан непроникними скельцями окулярів втупився в обличчя капітана Такаманохари.

— Знову?!? Знову все повертається? — і прислухався до свого організму, в якому бурлило вариво холодних колючих бульбашок. — Але… Яким чином!?! — „Софія”, — кивнула Сонька на апарат, що завис у небі.

— В тебе якийсь зв‘язок із „Софією”. Я тут розрахунки нещодавно зробила. Не вистачило б нас потужності отієї гременецької електровудки, щоб рушій запустити. Це ти…

Це вона… Це він… Врешті решт, рушій апарату працює на ще досконало не дослідженому принципі…

— Тож ви його тепер і досліджуватиме?! Разом зі мною??? Ні-і-і-і!!! — зненацька вишкірився Богдан, кидаючись до Такаманохари. — Не дозволю, ні-і-і! Я вам не піддослідне кроленя, ні!!! Додому, додому мене поверніть, гаддя!..

Він ухопив дівчину за