Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

тільки Сонька… Втім, її можна зрозуміти. Особливо коли секрети явно не твої.

Медична сестра, що як завмерла на порозі балкону, так і стояла там, стурбовано переводила погляд з Кременчука на Нксу й назад.

— Кара ной тура ха? — спитала втретє, наче зациклило її.

— Тура… хон… карама… фа нуй… Крчук… — повільно вичавив з себе Нкса, ретельно підбираючи слова.

В капітана ледь окуляри з носу не звалилися.

— Ти що?!.. — роззявив рота. — Ти вже й по їхньому навчився?

— Так час же був, — якби крчовник мав плечі, то обов‘язково знизав би ними. — Та й мова легка. На нашу, піррянську, чимось схожа.

— Харо фай, — посміхнулася медсестра, — цуй Сонь Іа фо най.

Роздратування й стурбованість, яких майже придушив Кременчук, знову почали набирати силу: якась дітлашня інопланетна мови засвоює, а він!.. А його здібності!.. Тьху!

Не полюбляв Богдан Іванович задніх пасти.

— Чого це вона стрекотить? — спитав похмуро.

— Вашим станом цікавиться. Просить окуляри не знімати. Мовляв, Сонь Іа… Соня, тобто… Прохала вона дуже.

— Прохала вона! А вона, що — лікар? Окуліст, матері її ковінька? — закопилив було губу Богдан, але вчасно зупинився, люто зиркнувши на медсестру. — Скажи їй, що я зустрічі з головним лікарем вимагаю. Про посольство наше вже потім з ким потрібно розмовлятимемо.

— Посольство?! — скинувся Нкса і бандура на його спині срібно зітхнула. — А це що таке?

— Потім взнаєш. Ти давай, давай — перекладай. Вимагає, мовляв, громадянин України, працівник українського Міністерства внутрішніх справ, капітан гременецької міліції Кременчук Богдан Іванович, зустрічі з вашим керівництвом.

— Ку ру та… Крчук Бгдан Іванч… ту хай но… цен суй… — повільно затупцював на місці піррянин, а капітан дослухався, дослухався до нього, намагаючись хоча б приблизно вгадати сенс японських слів.

Але це йому не вдавалося. Врешті решт, він важким поглядом втупився в рум‘яне обличчя медсестри, намагаючись загіпнотизувати її. Змусити, наприклад, принести води. Медсестра не звернула жодної уваги на його скам‘янілу мармизу. Тоді капітан уявив „Софію” і спробував створити її маленькі копії, щоб вони моторошно й безгучно закружляли над балконом. Але й з цього аж нічого не вийшло. Чи вийшло!?

Увага Кременчука розділилась. Одна його половина спостерігала за розмовою Нкси та медичної японки (вірніше, за монологом першого), а інша половина крізь чорне скло окулярів вдивлялася, вдивлялася в темну цяточку, що з‘явилася в небі над самісіньким обрієм і почала швидко наближалася до затоки.

— Сур хо нетай ко ім, — строго мовила медсестра, уважно й ані разу не перебивши, вислухавши Нксу. — Мор ті нош ена, цуй Сонь Іа. Цуй Сонь Іа сао фа най ко ім.

— Що вона каже? — нетерпляче спитав капітан, спостерігаючи за цяточкою, що вже перетворилася на малесенький овал, який перетинав небо над лівою шаховою скелею.

— Вона каже, що доповість Сонь Іа. Що таке питання має вирішувати лише особисто Соня.

— Тю! Та до чого тут Сонька?

Овал перетворився на диск літаючої тарілки, яка повільно знижувалася в районі середнього хвилерізу. Від цього буденний краєвид японського узбережжя набував якоїсь кіношної фантастичності. А Богданові раптом пригадався зимовий Гременець, Набережна Капітана Дніпрова і світловий трап літаючої тарілки, по якому до нього спускалася, загибла ще влітку, Сніжана.

Диск апарату завис над хвилерізом і з нього з‘явилася гнучка постать в спортивному костюмі. Постать щось гукнула в бік відчиненого люку і, не обертаючись, вказала рукою просто на Кременчука. І лише за декілька секунд той зрозумів, що вона вказувала на корпус лікарні. Диск якось згідливе хилитнувся і, легко здійнявшись, рушив до берега.

Постать побігла по хвилерізу. Навіть з цієї величенької відстані Богдан не переплутав би її ані з ким. Сонька Такаманохара власною персоною. Вона ж — Сонь Іа.

— Сонь Іа залишається керівником експериментального проекту, навіть не дивлячись на свою майже піврічну відсутність, — повільно перекладав Нкса стрекіт медсестри.

— Якого такого проекту? Які такі півроку? Літо ж надворі, а тоді мала б — зима.

— Ну хо тара? — перепитала японка. — Хі фім!? — здивувалась — Хоро той цуй Сонь Іа.

— Вона вражена тим, що ви нічого не знаєте і каже, що в такому випадку Сонь Іа має сама роз‘яснити вам ситуацію, в якій ви опинились.

Сонька зникла десь під балконом, так ні разу і не подивившись ані на нього, ані на літаючу тарілку, що зависла просто над краєм даху будівлі. Богданові чомусь раптом здалось, що до усього його тіла раптом доторкнулися мільйони малесеньких голок. Начебто усе його тіло зненацька перетворилося на суцільний язик, якого занурили до холодної газованої води.

— Слухай, — спитав крчовника, вже догадуючись, що він відповість, — а чого це усі вони „цуй Сонь Іа” та „цуй Сонь Іа” трахкотять? Що це за „цуй” такий? „Пані”, чи що?

Нкса обережно-обережно зняв зі спини бандуру і поставив її перед собою, обіпершись обома кінцівками об гриф інструменту. Наче Зоребор об рукоять довгого орійського меча. Або об ефес арканаріанської шпаги.

— Ні, — мовив, — не „пані”. „Цуй” по-тутешньому — „капітан”. Капітан Сонь Іа.

***

Капітан гременецької водної міліції Богдан Кременчук крізь темні окуляри дивився на те, як зникає, наче линяє, веселий вираз обличчя капітана японського експериментального — мабуть, дуже секретного! — космічного апарата Сонь Іа Такаманохари.

— Що?! — спитала вона. — Що трапилось? І якось безпорадно обернулась до медсестри, що явно поспішала залишити палату. Але не встигла, захоплена запитанням на самому порозі. Похмуро обернулась і знизала тендітними плечиками:

— Ваш підлеглий вимагає зустрічі з головним лікарем.

Але ж ви заборонили…

При слові „підлеглий” на вилицях Кременчука заграли жовна, а в голові наче жорна якісь важелезні з місця рушили.

— Добре, — похмуро відгукнулась Такаманохара. — Йдіть.

Я це питання сама вирішу. І знову повернулась до Кременчука. Той буравив дівчину презирливим поглядом. Шкода лише, що через