Станіслав Стеценко - Війни художників

Тепер на перемир’я годі сподіватися. Але тим краще! Тим краще! Ми підемо до кінця! До речі, Гущенко, ви читали в «Беобахтер», що радянський уряд гаряче підтримує наші упереджувальні мирні наступи? — Гофман кивнув погляд на газету, яка лежала поряд з Гущенком на столі.

— Ще не дійшов. Цікавий погляд на ситуацію. Я про упереджувальні мирні наступи.

— Єдино правильний погляд! У ваших словах я відчуваю приховане глузування, гер Гущенко, — Гофман широко посміхнувся. — Хоча формулювання «мирні наступи» дійсно ідіотське. Ось там, на другій шпальті, вгорі, «Беобахтер» цитує вашого Молотова. Тож не хвилюйтеся. Наші країни знайшли спільну мову і йдуть в одному напрямку. Але досить про політику! Я зайшов повідомити вас про те, що, користуючись нагодою, натякнув фюреру про вашу майбутню книгу. Запитав його, як би він поставився до появи про нього книги в СРСР.

— І що? — нетерпляче запитав Гущенко. — Що сказав фюрер?

— Загалом він не заперечує, з умовою, що особисто я буду її рецензентом. І, звісно, проілюструю своїми фото. Чи ви вже передумали?

Гущенко чекав цього запитання і мав готову відповідь:

— Ні, я не облишив цієї думки. Але інформації дуже мало. Тільки це й може стати на заваді.

— Деяка інформація про фюрера є секретом рейху. Але деякі загальновідомі речі у нас можуть бути невідомими в Росії, про них можна говорити. Крім того, я можу справді надати вам деякі фото фюрера. Звісно, якщо ви берете обіцянку посилатися на моє авторство.

— Я згоден. Мене цікавлять елементарні побутові речі. Наприклад, що він їсть? Правда, що фюрер вегетеріанець? — Гущенко вирішив почати здалеку.

— О, це не секрет! Усі в рейху знають, що Гітлер вегетаріанець, а про тих, хто їсть м’ясо, він завжди говорить: «Яка ганьба, що ви їсте трупи вбитих тварин».

— Тварин, значить, він любить. А як щодо людей? — Гущенко кинув погляд на Гофмана, чи той, бува, не образився на такий прозорий натяк. Але, схоже, що ні. Гофман замислено помішував маленькою ложкою ерзац-каву у крихітній чашці.

— Щодо людей… щодо людей… Сподіваюся, в цьому запитанні немає якогось підтексту? — він швидко позирнув на Гущенка. — Він буває досить ліберальним, коли справа стосується, скажімо, людей таких, як ви і я, тобто людей аполітичних, особливо людей мистецтва. І — невблаганним, коли мова йде про ворогів німецької нації. Особисто я врятував від таборів багатьох людей, і художників, і фотографів, й інших творчих особистостей.

— І що для цього потрібно? Для чудесного порятунку, я маю на увазі.

— Просто треба сказати фюреру! — Гофман квапливо відсьорбнув кави. — Так, був випадок, коли один художник, коментуючи акції проти євреїв, висловився досить жорстко, сказав, що фюрер мерзотник чи щось подібне.

— І що?

— Донос. Гестапо. Йому загрожувало 10 років таборів. Або навіть гільйотина. Дійсно, кава непогана. На смак майже як справжня.

— Боже, в Німеччині досі гільйотинують? Це ж варварство! — майже вигукнув Гущенко.

— Гер Гущенко, по-перше, не мені вам розповідати, що у Франції, наскільки мені відомо, ще в минулому році гільйотинували публічно і в присутності натовпу. У нас гільйотинують лише державних злочинців, ворогів нації чи ворогів держави, для решти є звичайний розстріл.

— Але страти за подібне… Це жорстоко! — продовжував гаряче обурюватися Гущенко.

— Не думаю, що людина, яка б сказала, що Сталін мерзотник, у Росії отримала б менше!

Це був удар нижче пояса. Гущенко не мав що протиставити, а тому лише махнув рукою.

— І що було далі? — він і собі відсьорбнув ерзац-кави.

— Далі? Я розповів фюреру. Гітлер, до речі, не повірив мені, сказав: «Господи, невже за це можуть засудити на смерть, навіть не на табори, а на смерть?»

Потім почав на мене кричати: «На говоріть дурниць, Гофман, за таке не можуть страчувати!»

— Чим усе закінчилося?

— Він викликав Бормана. Той займається подібними справами. І сказав, що, якщо моя інформація виявиться неправдою, він не бажає мене бачити в себе принаймні найближчий місяць. За десять хвилин Борман підтвердив мої слова. Цього художника випустили з табору і, здається, призвали в армію. У нас загальна військова повинність. Що далі було з ним, мені невідомо. Гущенко, а ви, здається, не росіянин?

— Так, я з України, — кивнув Гущенко.

— Я пам’ятаю, що до фюрера якось приходила делегація із Закарпатської України. Ви знаєте, вони просили, щоб Закарпатську Україну не приєднували до Угорщини. Адже між Україною й Угорщиною немає жодних історичних зв’язків. Більше того, вони були готові навіть до того, щоб ця територія увійшла до складу Німеччини! І запевняли, що перехід Закарпатської України до складу Угорщини значно підірве довіру українців до Німеччини. Знаєте, фюрер потім сказав мені, що він, у принципі, згоден з їхньою думкою, але не може порушити слово, дане Хорті. Мене вразило, що ось доля цих людей вирішується європейськими іграми політиків, навіть без їхньої участі. Гітлер сказав, що він не може включити землі Закарпатської України до складу Німеччини хоча б з тієї причини, що Польща після закінчення війни буде незалежною державою. Звісно, мався на увазі уряд, який буде абсолютно відданим Німеччині. Гітлер сказав, що, таким чином, сполучатиме Німеччину із Закарпатською Україною лише вузький коридор, і в разі конфлікту Закарпатську Україну буде неможливо обороняти. Втім, він виявив симпатію до цих людей.

— Гітлер любить застілля? — продовжував допит Гущенко.

— Ні, звісно, що ні! Робить виняток хіба що для партійних вечірок. І то лише тому, що вважає — це неформальне спілкування згуртовує партію. Партійні лідери, таким чином, не будуть віддалятися від рядових членів.

— Звідки така нелюбов до Британії?

— Британія… Це помилкова думка. Фюрер любить Британію майже так само, як і Німеччину. Але не любить її правителів. Справа в тім, що британські лідери не ставляться до нього як до рівного. Він вважає таку поведінку