Станіслав Стеценко - Війни художників

вниз, пройшов у кафе навпроти. Випив кухоль пива, споглядаючи, чи не зайде за ним хтось.

Потім підійшов до стійки і запитав, чи не може зателефонувати. Його провели в маленьку кімнатку з телефоном, де він набрав номер Українського інституту. Тихо, щоб не почув офіціант, запитав:

— Скажіть, будь ласка, професор Кузеля вже видужав?

— А хто його запитує?

— Професор Баур. (Хто ж іще може запитувати професора, як не інший професор?)

— Вибачте, професоре, Кузеля ще хворіє, зателефонуйте за тиждень.

Гущенко вийшов у коридор. Озирнувся. Жодної живої душі. Лише в кінці коридору промайнула офіціантка з тацею в руках. Спустився сходами, вийшов на вулицю. Повз нього промарширував загін хлопчаків у формі гітлерюгенду. Попереду йшов прапороносець із червоним прапором зі свастикою і два барабанщики, які вибивали дріб. Вожатий чи вихователь у такій же формі — хакі з чорним галстуком і червоною пов’язкою на рукаві — хриплим голосом задавав ритм «Айн! Цвай! Айн! Цвай!»

Гущенко подивився загону вслід. Його охопило передчуття чогось жахливого. Що от-от має статися. Йому потрібно було з кимось поговорити. Він повернувся в готель, пройшов до номера Лілії й штовхнув двері. Вона, зачувши шум, визирнула з душу.

— А, це ви! Ласкаво просимо! Сідайте там у крісло. Сьогодні банний день.

— Я на хвилину, — він упав у крісло. Відкинувся на спинку, витягнув ноги. — Хотів вам тільки сказати, що німці окупували Голландію.

— Боже, яка трагедія! А я думала, ви просто скучили за мною.

Вона вийшла з душу в короткому халатику, запинаючи його руками, волосся було мокре. На обличчі грала посмішка.

— Вам байдуже, що гусениці німецьких танків зараз гуркочуть вулицями Амстердама? — Гущенко здивовано підвів на неї погляд.

— Ні, мені не байдуже. І це не дивно. А ось вам байдуже, що я поряд. І це — дивно, — вона посміхалася з якимось особливо нахабним викликом в очах.

Тепер вона стояла поряд з кріслом так, що її коліна майже торкнулися його ніг. Гущенко підвівся.

— Ліліє, це не найкращий момент.

Тепер вони стояли, майже торкаючись один одного. Очі в очі. В її очах грали бісики:

— Не найкращий? — вона раптом поклала йому руки на плечі, і халат розіпнувся. — Справді не найкращий, чи у товариша Гущенка ще є хоч якісь сумніви?

— Ти жартуєш зі мною?! — майже вигукнув він, його раптом охопила злість. — Чи граєш? Сама чи за чиїмсь наказом? — він схопив її за талію і впився губами в її губи, що розкрилися йому назустріч.

Гущенко збирався відштовхнути її, але інстинкт зголоднілого за жіночим тілом чоловіка переважив. Він притис її сильніше. Їй, напевне, було боляче. Лілія охнула:

— Гущенко, ви п’яний?

Вона, вже трохи злякана його поведінкою, зробила швидкий крок назад, але він не відпустив її і штовхнув на ліжко. Вона впала на постіль, спробувала швидко підвестися, але невдало, й упала на підлогу. Він упав поряд, притис її до килима й зі стогоном накинувся на її тіло.

* * *

За вікном було вже темно. Вони лежали на килимі оголені й мовчали.

— Гущенко, це був якийсь ураган… — сказала Лілія й потягнулася до халатика, який самотньо лежав на підлозі.

Він промовчав. Що мав сказати?

— А в цей час німецькі танки гуркочуть гусеницями бруківкою Амстердама, — раптом з ноткою глузування повторила його слова й тихо засміялася.

Він здивовано повернув до неї голову:

— Як на мене, тут немає нічого веселого.

Підвівся з підлоги, сів на ліжко й, не дивлячись на неї, почав одягатися. А вона, прикрившись халатиком, усе ще дурнувато хихотіла. Думала: «Справді, веселого мало, хіба що зрадіє радник посольства Слинько».

Гущенко підвівся. Йому здалося, що її сміх став нервовим. Більше того, перед тим, як грюкнути дверима, здалося, що Лілія схлипує.

22 травня 1940 року, 18 год. 55 хв.

Берлін

Надвечір до радянського павільйону зайшов Генріх Гофман. Виглядав дуже стомленим: капелюх набакир, галстук з’їхав набік, костюма давно не торкалася праска. Від нього тхнуло дорогим алкоголем і димом вогнища. Привітався з Гущенком, запросив до сусіднього кафе.

— Генріху, куди ви зникли? — здивовано запитав Гущенко, однією рукою підсовуючи Гофманові стільця, а другою — підкликаючи кельнера.

— О, гер Гущенко, на жаль, це секретна інформація! Із радістю б з вами поділився, але не можу. Із хвалька можу легко перетворитися на ворога нації, — Гофман сів. Відсунув чашку: — Я не люблю ерзац-каву.

— Мабуть, не кожен у Німеччині може дозволити собі не любити ерзац-кави. Хоча б тому, що для пересічного німця іншої немає. Але тут ерзац готують дуже добре, на смак вона нагадує справжню.

— Ну добре, — Гофман підвів очі на кельнера, що схилився над ними. — Зробіть мені міцну ерзац-каву. Найміцнішу, яку зможете. А цю — заберіть.

— І що відбувається в світі? — запитав Гущенко. Він уже здогадався, що зникнення Гофмана якось пов’язане з наступом вермахту на Захід. — Кажуть, любий Генріху, що ви знаєте все!

— Знати все нині небезпечно для життя. Можна миттю стати клієнтом геносе Мюллера. Можу сказати лише, що ганьба урядам Голландії, Бельгії та Люксембургу, які виступили з військами проти Німеччини, адже наші війська всього-навсього випередили на кілька днів англо-французів, — Гофман ляснув долонею по столу. — Превентивний крок проти агресорів.

— Це насправді так, чи інформація від доктора Геббельса? — посміхнувся Гущенко.

— Дійсно так! В Англії — криза. Думаю, скоро вона впаде до ніг Германії, як гниле яблуко. Чемберлен подав у відставку. Прем’єром став Вінстон Черчилль. Він ненавидить Німеччину!