Стефані Маєр - Світанок

очевидно, що фізичної атаки він не зупинить. Щойно Аро дасть команду, вибухне бліцкриг, і я буду єдиним об’єктом. Цікаво, скількох зможе засліпити Зафрина, наскільки це сповільнить їх? Чи достатньо цього буде, аби Катя та Владимир викреслили Алека та Джейн із рівняння? Я більшого й не просила.

Едвард, незважаючи на свою зосередженість на останньому ударі, якого він збирався завдати, люто напружився у відповідь на їхні думки. Але він опанував себе і знову звернувся до Аро.

— Останні тижні Аліса шукала власних свідків, — мовив він до патріарха. — І повернулася не з порожніми руками. Алісо, чому б тобі не представити свідків, яких ти привела?

Гай заричав:

— Час для свідків минувся! Голосуй, Аро!

Аро підніс руку, щоб утихомирити брата, не спускаючи очей з обличчя Аліси.

Аліса легко ступила вперед і представила незнайомців:

— Це Уйлен та її племінник Науель.

Слухати її голос… було враження, що вона ніколи й не полишала нас.

Погляд Га я напружився, коли Аліса озвучила стосунки між прибульцями. Свідки Волтурі перешіптувалися. Вурдалацький світ змінювався, і всі тепер це відчували.

— Говори, Уйлен, — звелів Аро. — Давай свої свідчення, заради яких ти тут.

Маленька жінка схвильовано поглянула на Алісу. Аліса підбадьорливо кивнула, а Качірі поклала їй руку на плечі.

— Я — Уйлен, — виголосила жінка чіткою англійською, проте з дивним акцентом. Коли вона продовжила, стало очевидно, що вона готувалася до цієї промови, що вона тренувалася. Мова її лилася, як добре заучений дитячий віршик. — Півтора століття тому я жила серед свого народу мапуче[21]. У мене була сестра Піра[22]. Батьки назвали її так через те, що в неї була шкіра біла, як сніг у горах. Вона буде дуже вродлива — занадто вродлива. Одного дня вона таємно прийшла до мене й розповіла про янгола, на якого наразилася в лісі, а потім він став навідуватися до неї вночі. Я застерігала її, — Уйлен скорботно похитала головою. — Так наче синці на її шкірі не були достатнім попередження. Я знала, що це Libishomen із наших легенд, але вона і слухати не хотіла. Її зачарували.

Вона розповіла мені, коли впевнилася, що дитина темного янгола вже зростає в її лоні. Я не збиралася відмовляти її від наміру втекти — була певна, навіть наші батько з матір’ю погодяться, що дитину слід знищити, а разом із нею і Піру. Ми вирушили з нею в найглибшу лісову гущавину. Вона шукала свого янгола-демона, але так і не знайшла. Я піклувалася про неї, полювала для неї, коли вона зовсім ослабла. Вона їла сире м’ясо, пила тваринну кров. Тепер мені вже не потрібні були жодні підтвердження, чию дитину вона носить у лоні. Я тільки сподівалася врятувати їй життя, перш ніж знищу чудовисько.

Але вона любила свою ненароджену дитину. Вона назвала малюка Науель (так зветься кіт, який мешкає в джунглях), бо дитя зміцніло й почало ламати їй кістки, — і все одного любила його.

Я не змогла врятувати її. Дитина продерла собі шлях на волю з її лона, і вона швидко померла, благаючи мене потурбуватися про Науеля. Це була передсмертна воля — і я погодилася.

Він укусив мене, коли я спробувала відірвати його від тіла матері. Я заповзла в джунглі, щоб померти. Я далеко не залізла — біль був просто нестерпним. Але він знайшов мене; немовля продерлося крізь зарості, лягло біля мене й чекало. Коли біль минувся, я знайшла його — він скрутився обіч мене та спав.

Я піклувалася про нього, поки він не навчився самостійно полювати. Ми полювали у селищах навколо нашого лісу, тримаючись від людей подалі. Ми ще ніколи не опинялися так далеко від дому, але Науель хотів поглянути на дитину тут.

Закінчивши, Уйлен вклонилася і позадкувала, нарешті наполовину заховавшись за Качірі.

Аро піджав вуста. Він утупився в темношкірого юнака.

— Науелю, то тобі півтори сотні років? — запитав він.

— Плюс-мінус десяток років, — відповів той ясним, красивим і теплим голосом. Акцент був майже непомітний. — Ми не святкуємо днів народження.

— В якому віці ти досягнув зрілості?

— Приблизно за сім років по народженні — на той час я уже виріс.

— І відтоді не змінювався?

Науель знизав плечима.

— Принаймні я не помічав змін.

Я відчула, як Джейкобовим тілом пробіг дрож. Мені не хотілося поки що про це думати. Спершу нехай минеться небезпека.

— А чим ти харчуєшся? — провадив Аро — здавалося, він не може потамувати цікавості.

— Здебільшого кров’ю, але й іноді людською їжею. Я можу вживати і те, і те.

— Ти здатен створити безсмертну особу? — Аро вказав на Уйлен, і в голосі його вчулася напруга. Я з новою силою зосередилася на щиті: либонь, він вишукує новий привід.

— Так, але інші не здатні.

Вражений шепіт прокотився обома таборами.

Аро звів брови:

— Інші?

— Мої сестри, — Науель вдруге знизав плечима.

Аро дико витріщився на нього й не зразу зміг опанувати власний вираз обличчя.

— Може, ти розповіси свою історію цілком, бо в неї, схоже, є продовження.

Науель нахмурився.

— За кілька років по смерті моєї матері батько розшукав мене, — його вродливе обличчя ледь помітно скривилося. — Він був задоволений, знайшовши мене, — тон Науеля свідчив, що задоволення не було обопільним. — Він уже мав двох дочок, але в нього не було синів. Тож він очікував, що я приєднаюся до нього, як учинили мої сестри.

Він здивувався, що я не сам. Мої сестри не отруйні, але чи це через стать, чи просто так сталося випадково… хтозна! У мене вже була родина — Уйлен, і мене не зацікавила, — він підкреслив два слова, — його пропозиція. Час від часу ми бачимося. У мене з’явилася ще одна сестра; вона досягла зрілості років десять тому.

— Як ім’я твого батька? — запитав Гай крізь зціплені зуби.

— Хоам, — відповів Науель. — Він уважає себе науковцем. Гадає, що створює нову надрасу, — він навіть не намагався приховати відрази в голосі.

Гай поглянув на мене.

— Твоя дочка отруйна? — різко й вимогливо запитав він.

— Ні, — відповіла я. Від цього питання голова Науеля сіпнулася — його жовтувато-коричневі очі втупилися в мене.

Гай поглянув на Аро, чекаючи підтвердження, проте Аро був заглиблений у власні думки. Він закопилив губи й довго дивився на Карлайла, потім на Едварда, і нарешті зупинив погляд на мені.

Гай заричав.

— Ми владнаємо помилку тут, а тоді вирушимо на південь, — вимогливо сказав він до Аро.

Аро довгу й напружену мить видивлявся мені в очі. Я гадки не мала, чого він чекає, чим задовольнився,