Енн Аппельбаум - Історія ГУЛАГу

— списків «ворогів народу». Поволі, за допомогою організованих чуток, він настроїв інших партійних вождів проти Берії. На кінець червня йому вдалося схилити на свій бік усіх. Під час партійного пленуму будівлю, де він відбувався, було оточено вірними Хрущову військами. Берію вдалося застати зненацька. Вкрай наляканого Берію, другу особу в ієрархії радянської влади, арештували і відправили в тюрму.

Решту свого життя — кілька місяців — Берія провів у в’язниці. Як до нього Ягода і Єжов, він писав листи, благаючи про помилування. Суд над ним відбувся у грудні. Тоді чи ще раніше його стратили, залишається невідомим, однак до кінця 1953 року живого його вже не було[1768].

Керівництво Радянського Союзу скасувало деякі із нововведень Берії так само швидко, як їх було впроваджено. Та ні сам Хрущов, ні жоден інший радянський керівник уже не відроджували великих будівництв ГУЛАГу. Не було скасовано і беріївську амністію. В’язнів продовжували звільняти — що свідчить про те, що сумніви в економічній ефективності ГУЛАГу не закінчувалися на Берії, незважаючи на його опалу. Нове радянське керівництво дуже добре розуміло, що табори були для державної економіки тягарем, як знали вони і про невинність мільйонів табірних в’язнів. Час пішов: епоха ГУЛАГу добігала свого кінця.

Можливо, прислухаючись до чуток, що доходили з Москви, табірні адміністратори й охоронці також пристосовувалися до нової ситуації. Оговтавшись від страхів і хвороб, багато начальників майже за один день змінили свою поведінку і послабили режим, навіть не чекаючи наказу. Один з адміністраторів колимського лагпункту, де перебував Александр Долгун, почав потискати в’язням руки і називати їх товаришами відразу після звістки про хворобу Сталіна — навіть ще до того, як було офіційно повідомлено про смерть диктатора[1769]. «Режим у таборі послабився, став людянішим», — згадує один в’язень[1770]. Ще один говорить трохи інакше: «Охоронці вже не виявляли такого патріотизму, як за життя Сталіна»[1771]. В’язнів, які відмовлялися виконувати особливу тяжку чи принизливу роботу, більше не карали. Не карали і тих, хто відмовлявся працювати в неділю[1772]. Спалахували стихійні протести — їх учасників також уже не карали, про що згадує Барбара Армонас:

«Ця амністія змінила якісь основи табірного порядку… Одного дня ми прийшли з поля в грозу; ми повністю промокли. Адміністрація відправила нас до лазні, не давши спочатку зайти до своїх бараків. Нам це не сподобалось, бо ми хотіли взяти сухий одяг. В’язні вишикувались довгою шеренгою і почали кричати, називаючи адміністрацію "чекістами" і "фашистами". Потім ми просто відмовилися зрушити з місця. Ні умовляння, ні погрози не принесли жодного результату. Після години мовчазного протистояння адміністрація здалася, і ми пішли до бараків по сухий одяг»[1773].

Зміни позначилися також і на тюрмах. Місяць після смерті Сталіна Сусанна Печуро провела в одиночній тюремній камері, щодо неї проводилося друге слідство — її звинуватили як «єврейську контрреволюціонерку», викликавши з табору до Москви у зв’язку зі «змовою лікарів». Потім, цілком несподівано, слідство припинилося. Її викликали до слідчого. «Розумієте, я не винний у тому, що з вами повелися несправедливо. Я ніколи вас не бив, не завдавав вам болю», — сказав він їй. Він перевів її в іншу камеру, і там вона вперше почула від однієї жінки про смерть Сталіна. «Що сталося?» — запитала вона. Її співкамерниці замовкли: всі знали, що Сталін помер, тож вони подумали, що вона інформаторка, яка хоче дізнатися, що вони думають. Їй довелося цілий день переконувати співкамерниць у тому, що вона справді нічого не знає. Врешті-решт, згадує Печуро, становище почало на очах змінюватися:

«Охоронці нас боялися, ми робили, що хотіли, кричали під час прогулянок, виголошували промови, лазили у вікна. Ми відмовлялися вставати, коли вони заходили до нас у камери і наказували стати з ліжок. Півроку тому нас би за це постріляли»[1774].

Однак змінилося не все. Леонід Трус у березні 1953 року також перебував під слідством. Хоча, можливо, смерть Сталіна і врятувала його від страти, йому все ж таки дали 25 років ув’язнення. Один із його співкамерників отримав 10 за якесь нетактовне висловлювання з приводу смерті Сталіна[1775]. Звільняли теж не всіх. Амністія поширювалася на дуже молодих, дуже старих, жінок з дітьми і на ув’язнених з термінами до п’яти років. Величезну більшість цих останніх в’язнів становили кримінальні злочинці або політичні з дуже дрібними звинуваченнями. У результаті в ГУЛАГу залишилося понад мільйон в’язнів, включно з сотнями тисяч політичних в’язнів з довгими термінами.

У деяких таборах тих, хто мав звільнятися, осипали подарунками, оточували увагою, закидали листами до рідних і близьких[1776]. Так само часто між в’язнями, яких звільняли, і тими, що залишалися, спалахувала запекла ворожнеча. І через сорок років в’язень, якого не звільнили за цією амністією, з гіркотою згадував про неї як про «амністію кишенькових злодіїв»: «злодії були щасливі, їх усіх звільнили»[1777]. В одному таборі група ув’язнених жінок з довгими термінами просто зі злоби побила жінку, яку невдовзі мали звільнити. Ті, хто підпадали під амністію, також нерідко гнівалися на «злочинців», що залишалися і далі відбувати свої терміни[1778].

Мали місце також і інші конфлікти, що призводили до насильства. Деякі в’язні з довгими термінами йшли до табірних лікарів і вимагали дати їм «інвалідне» посвідчення, яке означало негайне звільнення. За відмову зробити це лікарям погрожували і били їх. У Печорлагу мало місце шість таких випадків: лікарів «систематично тероризували», били і навіть завдавали їм ножових поранень. В Южкузбаслагу четверо в’язнів погрожували лікарю смертю. В інших таборах кількість в’язнів, звільнених «за інвалідністю», перевищувала кількість інвалідів за складеними до амністії списками[1779].

Втім, одна категорія в’язнів таборів мала зовсім інші почуття. В’язні «особливих таборів» справді становили особливий випадок: зі своїми 10-, 15- і 25-річними термінами вони не мали надії на звільнення за беріївською амністією. За кілька місяців після смерті Сталіна режим у цих таборах лише незначно змінився. Наприклад, в’язням було дозволено отримувати посилки — але по одній на рік. Адміністрація неохоче погодилася дозволити змагання між футбольними командами в’язнів. Але, як і раніше, вони носили уніформу з номерами, вікна в бараках залишалися загратованими, а бараки замикалися на ніч. Усі контакти із зовнішнім світом, як і раніше, були мінімальними[1780].

Це було гарантією повстань. На 1953 рік в’язні особливих таборів утримувалися окремо від злодіїв і «звичайних» в’язнів уже більш як п’ять років. Полишені самі на себе, вони створили свої організації