Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

великі нації мусять поважати. Але це й усе. Ми застрягли десь на шість десятиліть раніше й подали світові жалюгідний приклад, дозволяючи себе залякувати.

Проте, повертаючись знову до Такстера, мушу сказати, що я страшенно непокоюся через нього. Ще якихось три місяці тому я міг запропонувати викуп у двісті п’ятдесят тисяч доларів. Але невдалий судовий процес відняв їх у мене. Тепер у перспективі я можу заробити ще. Можливо, незабаром мені вдасться дістати десять чи навіть двадцять тисяч. І я готовий виділити стільки ж. Не думаю, що зможу знайти більше двадцяти п’яти тисяч. Вам доведеться виплатити аванс. Я дам вам розписку. Мабуть, можна знайти якийсь спосіб повернути мені гроші з П’єрового гонорару. Якщо ці південноамериканські бандити його випустять, він напише вражаючий звіт про свої поневіряння. Тепер усе змінилося. Раніше найгірші життєві напасті збагачували лише серця самих бідолах. Або ж мали винятково духовну цінність. Тепер же будь-яка жахлива подія може виявитися золотою жилою. Я впевнений, якщо коли бідолашному Такстеру пощастить, якщо його звільнять, він неждано розбагатіє, написавши книжку. Сотні тисяч людей, які в цей момент навіть не підозрюють про його існування, глибоко страждатимуть разом із ним. Їхні душі будуть терзатися, зітхати й плакати. Це насправді дуже важливо. Я маю на увазі, що тепер здатність до співчуття ослаблена нереально високим запитом на нього. Проте ми не повинні у це заглиблюватися. Я буду вам дуже вдячний за інформацію, і ви можете розглядати цей лист як моє зобов’язання дістати для Такстера гроші. Він, певно, чванився і з бундючним виглядом походжав у своїй ковбойці та чоботях, і таки привернув увагу тих латинських маоїстів чи троцькістів. Що ж, гадаю, це одна з усесвітньо-історичних речей, дивна для наших часів».

Я відіслав цього листа в Нью-Йорк і полетів назад до Іспанії. Кантабіле відвіз мене у таксі до Орлі, вимагаючи тепер уже п’ятнадцять відсотків і погрожуючи.

Щойно я повернувся у пансіон «Ля Рока», як мені вручили записку на фірмовому папері готелю «Ріц». Вона була від Сеньйори. В ній ішлося: «Прошу привести Роджера завтра о 10:30 ранку у вестибюль. Ми повертаємося до Чикаґо». Я зрозумів, чому вона висунула вимогу про вестибюль. У громадському місці я б на неї не накинувся. А в її номері міг би схопити за горлянку чи спробував би втопити в унітазі. Тому вранці ми з Роджером зустрілися з цією старою каргою, цим несамовитим поєднанням безумних забобонів. Під куполом великого круглого вестибюля я передав їй дитину.

— Бувай, любий Роджере, ти їдеш додому, — сказав я.

Малюк розплакався. Сеньйора не могла його заспокоїти й обвинувачувала, що я розбестив дитину і прив’язав до себе шоколадками.

— Ви підкупили хлопця солодощами.

— Сподіваюся, Рената щаслива у своєму новому статусі, — зауважив я.

— Атож. Флонзелі — чудовий чоловік. У нього надзвичайно високий коефіцієнт інтелекту. Писання книжок ще не свідчить про розум.

— О, як це слушно, — сказав я. — Зрештою, поховання стало великим кроком уперед. Віко[306] писав, що був час, коли трупи кидали гнити на землі, і пси, щурі та хижаки пожирали ваших близьких і рідних. Не можна ж тримати покійників будь-де. Хоча Стентон, член кабінету Лінкольна, не ховав свою покійну дружину майже рік.

— У вас виснажений вигляд. Ви занадто багато думаєте, — зауважила вона.

Це наслідок тривалого напруження. Я знаю, що це правда, але ненавиджу, коли мені це говорять. Тоді мене охоплює розпач.

— Adiós, Роджере. Ти добрий хлопчик, і я тебе люблю. Побачимося в Чикаґо. Вдалого тобі польоту з бабусею. Не плач, дитино, — сказав я. Хоча й сам ледве не розплакався. Я вийшов із вестибюля й рушив до парку. Лише через небезпеку, що мене зіб’ють шалені машини, потоки яких ринули зусібіч, я перестав лити сльози.

У пансіоні сказав, що відіслав Роджера додому, до його дідуся та бабусі, до того часу, коли зможу оговтатися. Секретарка данського посольства, панна Волстед, досі була готова мене втішити. Пригнічений від’їздом Роджера, я так занепав духом, що мало на це не повівся.

Кантабіле щодня телефонував із Парижа. Для нього було надзвичайно важливо фігурувати в цих угодах. Я було подумав, що Париж, із численними можливостями, відволіче його від справ. Аніскілечки. Кантабіле поринув у них із головою. Він не спускав очей із метра Фюре і Барбаша. І неабияк дратував Барбаша тим, що діяв без його відома, намагаючись вести переговори самостійно. Барбаш жалівся мені з Парижа. Продюсери, казав мені Кантабіле, готові були викласти двадцять тисяч доларів, щоби владнати цю справу.

— Посоромилися б себе. І яке враження справив на них Барбаш, якщо вони зробили йому таку мізерну, образливу пропозицію! Він нікуди не годиться. Наша цифра — двісті тисяч.

Наступного дня він доповідав:

— Тепер вони пропонували тридцять. Я знову змінив свою думку. Цей Барбаш і справді крутий. Гадаю, він злий на мене і виміщає це на них. Але що для них двісті тисяч, із такими касовими зборами? Прищ на дупі. Ще одне: ми повинні подумати про податки і про те, чи брати гроші в іноземній валюті. Я знаю, що в лірах ми можемо отримати більше. «Кальдофреддо» має бомбезний успіх у Мілані й у Римі. Фани вишиковуються у довжелезні черги. Цікаво, чому людожерство так приваблює італійців, які виросли на макаронах. Хай там як, взявши у лірах, ти отримаєш значно більше грошви. Звісно, Італія розпадається.

— Я візьму в доларах. У мене брат у Техасі, який може вкласти їх для мене у вигідну справу.

— Ти щасливий, що маєш такого доброго брата. Нервуєшся серед тих іспанців?

— Анітрохи. Я почуваюся майже як удома. Читаю антропософські праці й медитую. Потроху досліджую Прадо. А як щодо другого сценарію?

— Я до нього не причетний, чому ж ти мене питаєш?

— Так, не причетний, — підтвердив я.

— Тоді я не розумію, чому я, в дідька, маю тобі щось казати. Але я все одно тобі скажу, з ввічливості. Вони зацікавилися. Достобіса зацікавилися. Запропонували Барбашу три тисячі доларів за тритижневий опціон. Кажуть, що їм потрібен час, щоб показати його Отвею.

— Отвей і Гумбольдт дуже схожі. Можливо, це теж щось означає. Якийсь невидимий зв’язок. Я впевнений, що Отвею сподобається Гумбольдтів сценарій.

Наступного дня по обіді в Мадрид прибула Кетлін Тиґлер. Вона заїхала сюди дорогою в Альмерію, де мала розпочати роботу над новим фільмом.

— Мені прикро тобі казати, — мовила вона, — але люди, яким я продала опціон на сценарій Гумбольдта, вирішили його не використовувати.

— Про що мова?

— Пам’ятаєш той нарис сценарію, що Гумбольдт заповів нам