Донна Тартт - Таємна історія

Генрі зняв окуляри. Я так і не звик до того, як він виглядає без них. Той беззахисний, вразливий погляд, що він його не міг позбутися.

— Він боягуз, — повторив Генрі. — На нашому місці він учинив би так само. Він просто надто лицемірний, щоб визнати це.

Я промовчав.

— Йому ж навіть байдуже до смерті Банні. Я міг би йому пробачити, якби це стало причиною його вчинку. Але ж це не так. Йому було би байдуже, навіть якби ми вбили п’ятьох чи шістьох. Його бентежить одне — як самому лишитись осторонь цієї історії. Що я йому й заявив минулої ночі.

— Ти ходив до нього?

— Так. Просто можна було сподіватися на те, що вся ця ситуація означатиме для нього трохи більше, ніж лише питання власного комфорту. Я не хочу опинитися за ґратами, але навіть якби він здав нас поліції, і то це стало би більшим виявом характеру. А так його вчинок — це боягузтво. Він просто втік.

І після всіх подій гіркота й розчарування в його голосі вразили мене в самісіньке серце.

— Генрі, — промовив я. Мені хотілося сказати щось фундаментальне. Що Джуліан — усього лиш людина. Що він старий, а його плоть і кров слабкі та хирляві. Що завжди надходить час, коли доводиться перевершувати свого вчителя. Але геть не спромігся дібрати ані слова.

Він повернув до мене сліпі, незрячі очі.

— Я любив його більше від власного батька. Сильніше, ніж будь-кого в цілому світі.

Здійнявся вітер. Лагідний дощ заторохтів по даху. Так ми й сиділи з ним, нічого не промовляючи, дуже тривалий час.

Наступного дня о третій я прийшов знайомитися з новим викладачем.

Зайшовши в кабінет Джуліана, я став наче вкопаний. Він геть спорожнів. Книжки, килимки, великий круглий стіл — не лишилося нічого. Самі штори, що теліпалися на вікнах, та пришпилена до стінки японська гравюра, дарунок Банні. В аудиторії вже з дискомфортом сиділи Камілла та Френсіс, а також Генрі. Він стояв біля вікна і якнайстаранніше намагався ігнорувати незнайомця.

Учитель притягнув із їдальні кілька стільців. Він був кругловидим, світловолосим чоловіком приблизно тридцятирічного віку, вдягнутим у водолазку та джинси. На рожевій руці впадала у вічі обручка. Від нього ширився помітний запах лосьйону після гоління.

— Ласкаво прошу, — подався він уперед і потиснув мені руку. Від його голосу віяло ентузіазмом та поблажливістю людини, що працює з підлітками. — Мене звуть Дік Спенс. А вас?

Це була кошмарна година. Мені, щиро кажучи, навіть не хочеться її переповідати: покровительський тон на самому початку (на роздатках текст із Нового Заповіту під коментар педагога: «Звісно, я не чекаю від вас відтворення тонкощів тексту, але якщо зможете вловити суть, мене вже це влаштує») поступово трансформувався в здивування («Що ж, мушу визнати, це глибокий аналіз як на студентів бакалаврату!»), а потім і взагалі бринів нотками оборони («Я вже давно не бачив студентів із таким рівнем»), а завершився конфузом. Капелан у Гекетті, він міг похвалитися знаннями греки, здобутими переважно в стінах духовної семінарії, неотесаними та гіршими навіть порівняно з моїми. Він належав до вчителів, які переважно спирались у своїх методах на мнемоніку («Ἀγαθòν. Знаєте, як я запам’ятав це слово? Аґата Крісті пише справді хороші детективи»). Вираз зневаги на обличчі Генрі просто не піддавався опису. Решта сиділи мовчазні та принижені. І навіть коли, плетучись, в аудиторію за двадцять хвилин ввалився (певно ж, п’яний) Чарльз, атмосферу це не розрядило. Його поява спричинила нове коло формальних привітань («Ласкаво прошу! Мене звуть Дік Спенс, а вас?») і навіть, хоча в це важко повірити, — повторення конфузного прикладу зі словом «хороший», άγαθòν.

Коли скінчилося заняття (вчитель крадькома поглянув на годинник і промовив: «Ну що ж, здається, наш час збіг!»), ми всі п’ятеро понуро вийшли надвір.

— Ну, протриматися лишилось тільки два тижні, — уже на вулиці сказав Френсіс.

Генрі прикурив сигарету.

— Назад я не повернуся.

— Ага, — саркастично підтакнув Чарльз. — Оце правильно. Так йому й треба.

— Але ж, Генрі, — відповів Френсіс, — треба продовжувати.

Той курив сигарету рішучими затяжками, щільно стискаючи губи.

— Ні, не треба.

— Два тижні. Тільки й усього.

— Бідолаха, — промовила Камілла. — Він старається щосили.

— А йому цього замало, — голосно заявив Чарльз. — А кого, він вважав, пришлють? Грьобаного Річмонда Леттімора?[223]

— Генрі, якщо ти покинеш усе, тобі не зарахують предмет, — продовжив Френсіс.

— Мені байдуже.

— А йому не треба в універ, — продовжував Чарльз. — Їбать, він може робити, що йому заманеться! Їбать, він може нахрін завалити хоч усі предмети, бо татко все одно пришле йому щомісячний чек із багатьма нуликами…

— Не повторюй більше це твоє «їбать», — тихо, але злостиво промовив Генрі.

— «Їбать»? А що не так, Генрі? Вперше чуєш? Хіба не це ти робиш із моєю сестрою кожної ночі?

Пам’ятаю, одного разу в дитинстві батько при мені вдарив маму взагалі без причини. Хоча він час від часу дозволяв собі й зі мною робити те саме, я вважав, що він це робить не через свій поганий характер, а через те, що знаходив собі якісь виправдання («Помовч хоч хвилинку!», «Чого вилупився на мене?!»), які розв’язували йому руки для покарання. Але того дня, коли я побачив, як він підняв руку на маму — бо вона невинно зауважила, що сусіди зайнялися прибудовою до будинку, а він згодом розповідав, нібито вона його спровокувала і натякнула на його здібності заробляти гроші, що вона зі сльозами на очах підтверджувала, — я зрозумів, що дитячий образ батька, справедливого Вершителя Закону, в мене повністю помилковий. Ми цілковито залежали від цієї людини, не просто фальшивої та неосвіченої, а й некомпетентної в усіх можливих сферах. Ба більше, мені було відомо, що мама не здатна йому опиратись. А це все одно, що зайти в кабіну літака й побачити, що обидва пілоти п’яні й непритомні у своїх сидіннях. Тепер же, коли я стояв перед Лікеєм, мене накрило чорним жахіттям, у яке я не хотів вірити і яке було дуже схожим на кошмар, що я його пережив у дванадцять років на дзиґлику в нашій залитій сонцем кухоньці у Плано. «Хто тут головний? — подумав я у відчаї. — Хто керує цим літаком?»

Річ у тім, що менш ніж за тиждень Чарльзові та Генрі потрібно було йти в суд, розбиратися з машиною Генрі.

Я знав, що Каміллі аж млосно від переживань. Вона — яка ніколи й нічого не