Донна Тартт - Таємна історія

Чарльз озирнувся, непевно тримаючись на ногах, і поглянув на нього.

— Що це означає? Хто ви, в біса, такий?

— Я, — сказав декан, — декан.

— Що ви зробили з Джуліаном?

— Він вас покинув. Фактично напризволяще, якщо ви мені дозволите так сказати. Йому несподівано зателефонували й викликали за місто. Він не знає — або ще навіть не думав, — коли повернеться. Мені він дав зрозуміти, що це якось пов’язане з МЗС, ісрамським урядом і так далі. Мені здається, нам пощастило, що в принципі не виникло з цим проблем, коли тут навчалася та принцеса. Звісно, це престиж для навчального закладу — мати таких учнів, але мало хто думає про можливі наслідки. Хоча я під дулом пістолета не зможу уявити, чим Джуліан міг дошкулити ісрамцям. Такий собі Салман Рушді в Гемпдені.

Він багатозначно хіхікнув і знову поглянув в аркушик.

— Отже. Я домовився, що вчитель із Гекетту зустрінеться з вами завтра в цій аудиторії о третій. Сподіваюся, накладок з іншими вашими дисциплінами не буде. У протилежному разі вам треба буде переоцінити свої пріоритети, оскільки іншого часу я вам запропонувати не можу…

Мені було відомо, що Камілла понад тиждень не бачилася із Чарльзом, і я здогадувався, що вона виявиться не готова до зустрічі з ним у такому його поганому вигляді, але вона буквально не зводила з нього очей, у яких читався не стільки подив, скільки паніка та жах. Навіть Генрі дещо отетерів.

— …ну і, звісно, ця ситуація потребуватиме певних компромісів і з вашого боку, оскільки…

— Що? — раптом перебив його Чарльз. — Ви сказали, що Джуліан нас покинув?

— Мушу похвалити вас, юначе, ви блискуче опанували рідну мову.

— Так а що сталося? Він просто зібрав речі й поїхав?

— Загалом кажучи, так.

На якусь мить запанувала пауза.

А потім Чарльз промовив голосно й чітко:

— Генрі, ну от чому мені здається, що все це так чи інакше твоя провина?

Довго ніхто нічого не казав. Було не дуже приємно. Чарльз розвернувся й кулею вилетів з аудиторії, грюкнувши за собою дверима. Декан прокашлявся.

— Як я казав… — продовжив він.

Так дивно, але це правда: у той момент я ще міг сумувати з того приводу, що моя кар’єра в Гемпдені фактично вилетіла в трубу. Коли декан вимовив слова про «два додаткові семестри», у мене в душі похололо. Звісно, я знав, що ніч минає і сходить сонце, але був упевнений, що за жодних обставин не зможу розкрутити своїх батьків на їхню малу, але вкрай потрібну частку оплати за навчання ще один додатковий рік. Я вже втратив час, тричі змінивши спеціальність, перевівшись із Каліфорнії, і втрачу більше, якщо зважуся на ще одне переведення. (І тільки за тієї умови, що зможу потрапити в інший університет, пройти зі своїми небездоганними балами на іншу стипендіальну програму. Чому, ну чому, питав я себе, ти такий ідіот, чому не обрав щось, за що можна було триматись, і як так вийшло, що наприкінці третього року навчання після школи абсолютно нічим похвалитися?)

Ще більше я сердився через те, що всім іншим, здавалося, було байдуже. Для них це не відігравало якоїсь визначальної ролі. Ну подумаєш, додатковий семестр! Яка їм різниця? Ну не закінчать університет, то повернуться додому. Принаймні їм було куди повертатися. Вони мали трастові фонди, виплати, чеки на дивіденди, бабусь, які в них душі не чули, дядечків зі зв’язками та люблячі родини. Університет для них — лише транзитна станція, молодіжна розвага. А для мене — головний і єдиний шанс у житті. І я його профукав.

Кілька гарячкових годин я провів, крокуючи по кімнаті сюди-туди. Я звик думати про це приміщення як «своє», але за три тижні з нього доведеться виселятись, і, здається, в нього вже стало проявлятися безсердечно-байдуже ставлення до мене. Я сів за чернетку заяви для стипендіальної комісії. Єдина можливість отримати диплом — фактично єдиний шлях одержати інструмент, яким я зміг би забезпечувати себе в майбутньому хоч у який стерпний спосіб, — це якщо Гемпден погодиться повністю профінансувати додатковий рік навчання. У досить агресивних формулюваннях я зазначив, що не моя провина в тому, що Джуліан вирішив покинути роботу. Я перелічив усі, навіть жалюгідні рекомендації та нагороди, які отримав із середньої школи. Аргументував, що рік, проведений за вивченням класичної філології, тільки поглиблював та зміцнював усі гіпотетичні знання, які я міг би здобути на такому бажаному для мене курсі англійської літератури.

Урешті-решт, дописавши заяву своїми пристрасними закарлючками, я впав на ліжко й заснув. Прокинувся об одинадцятій, вніс деякі правки й попрямував до цілодобової читальної зали бібліотеки, щоб надрукувати текст на машинці. По дорозі я заскочив на пошту, де, на превелике моє задоволення, знайшовся лист, у якому йшлося про те, що на літо мені пропонують роботу з догляду за квартирою в Брукліні, а викладач, який потребує моїх послуг, готовий зустрітися зі мною наступного тижня та обговорити деталі графіка.

Ну, хоч про літо подбав, подумалося мені.

Стояла прекрасна ніч: місяць у повні, срібляна лука й фасади будинків, які відкидали квадратні тіні, що, ніби чорні трафарети, залягли на газонах. У більшості вікон не світилося. Ранні пташки — всі полягали спати. Я поквапився в бібліотеку, де вогні цілодобової читальної зали на верхньому поверсі (або «Дому вічного навчання», як його називав Банні в давніші радісні дні) горіли яскраво й чисто, прозираючи в кронах навколишніх дерев. Я піднявся зовнішніми сходами із залізними щаблями, схожими на пожежні й водночас на кошмарну драбину з моїх снів. Металом заторохтіли черевики, і якби я не був таким заклопотаним, то, певно, відчув би тут морозець по шкірі.

Аж раптом у вікні я побачив самотній похмурий обрис у чорному костюмі. То був Генрі. Перед ним височів стосик книг, але він не працював. Я чомусь подумав про ту лютневу ніч, коли побачив його, темного й самотнього: руки в кишенях пальта, сніг високо кружляє над порожньою дугою ліхтарних вогнів навпроти кабінету доктора Роланда.

Я зачинив двері.

— Генрі, — гукнув я. — Генрі, це я.

Він і голови не повернув.

— Я щойно повернувся з будинку Джуліана, — монотонно промовив він.

Я сів.

— І?..

— Усе зачинено. Він поїхав.

Ми надовго замовкли.

— Знаєш, мені не віриться, що він це зробив. — Від скелець його окулярів відбивалося світло. Під чорним лискучим волоссям його обличчя все ще мало мертвотно-блідий колір. — Це такий боягузливий учинок. Саме тому він і поїхав, розумієш? Він боявся.

Сітки на вікнах були відкриті. Вологий