Євгеній Шульженко - Гра почалась, Євгеній Шульженко

Як тільки дівчина закінчила, не втрималась та тихо заплакала. Мілані було страшно, бо діти Легіону обіцяли приспати її та Степана. Хлопець простягнув руки та підсунув Мілану до себе. Він хотів заспокоїти - міцно обійняв ватажка племені Вітрів та гладив по спині.

Мілана, - прошепотів хлопець, - ти потрапляла в такі історії, що мурахи по спині починають бігати. Я впевнений, з цієї історії ми також виплутаємось. Обіцяю тобі!

Степан відпустив дівчину, трохи відхилився та торкнувся руками обличчя Мілани. Він витер крапельки її сліз, провівши пальцем по щоці. Було темно, тому діти не бачили один одного взагалі. Чи страх подів так, чи темрява, але Мілана потягнулась до Степана та поцілувала його. Той не очікував поцілунку, смикнувся, але майже одразу відповів взаємністю.

За дверима знову почувся плач. Діти швидко відхилились один від одного та повернули голови в сторону шуму. Степан відпустив Мілану та піднявся з матрацу. Потроху пішов вперед. Ватажок зробила те саме, та через деякий час намацала двері. Саме за ними було чути дівчину, що плакала.

Чому ти плачеш? – спитала тихо Мілана, опускаючись на коліна. - Чому ви нас тут закрили?

Плач обірвався, стало тихо, та було зрозуміло, що дівчина повернулась до дверей.

Я дуже сумую за батьками, - тихо відповіла вона, - я хочу, щоб вони прокинулись. І я так само сумую за своїми батьками, - погодилась ватажок племені Вітрів, - але ваші ватажки розповіли нам про квітку, від якої не засинають в тринадцять років. Вони розповіли про те, що хочуть лишитись в цьому новому світі, без дорослих. Я знаю, - дівчина знову тихо заплакала, - вони не хочуть, щоб дорослі прокидались. Але я хочу, - вона почала хникати. Що вони хочуть з нами зробити? – Мілану хвилювало це питання та відповідь вона теж знала. - Вони хочуть нас приспати? Так, хочуть, - дівчина потроху заспокоювалась, але почала ікати, - Маша та Рома поки не знають, як це зробити. Ми ніколи не змушували дітей засинати. Це ж якось не нормально. Це взагалі дикунство, - засмученим голосом відповіла ватажок. - Де ми? – ще одне питання та зразу догадка. - У в’язниці? Ні, це просто підвал, - почулось, як дівчина встала та почала щось робити, - Мілана, ти дійсно можеш знайти ліки? Я вірю в це. Я не зупинюсь ні на секунду, - чесно та відверто сказала Мілана, - але поки в мене є проблема - мене обдурили твої ватажки.

Почулось, як вставляють ключ в замок та провертають. Дівчина відкрила двері та включила ліхтарик, відійшла на крок, розуміючи, що діти можуть кинутись на неї. Мілана та Степан примружили очі від світла, закривши обличчя руками. Трохи звикли, подивились вперед. Перед ними стояла дівчина років одинадцяти, вона була на голову вище Мілани. Заплакані червоні очі дивились на ватажка. Погляд повний впевненість та страху одночасно. Світле довге волосся дівчини було заплетено в косу. Пухкі губи нервово всміхнулись дітям.

Я Катя, - знервована, тихо мовила дівчина, - мені набридло постійно плакати за батьками. Та зараз я розумію, що в моїх руках шанс все змінити. Я звільню вас, але прошу, - Катя шмигнула носом, - заберіть мене з собою, бо як тільки Маша та Рома дізнаються, що я зробила – присиплять саме мене. Я вже не кажу про квітку, мені її вже не побачити.

Ватажок племені Вітрів несподівано для себе й дівчини, ступила крок вперед та обійняла Катю. Відпустивши, всміхнулась у відповідь та сказала, що з задоволенням забере з собою. Степан теж був радий такому повороту подій та з вдячністю хитнув головою Каті.

Ти зможеш нас вивести? – ще раз спитала Мілана. - Я не уявляю, де ми зараз, але якщо ти кажеш, що це підвал, то вихід має бути не далеко.

За спиною Каті було видно невеликий коридор та ще декілька кімнат із закритими дверями. Далі все поглинала темрява. Дівчина розповіла, що в школі немає бомбосховища, тільки невеличкий підвал з класами. Можливо, колись давно, тут проводили заняття чи просто складали речі, які заважали в самій школі.

Зараз була глибока ніч. Звичайно, на вході до школи стоїть охорона, але на вулиці ніхто не патрулює. Катя засмутилась, опустивши погляд на підлогу, та зізналась, що саме вона робила той чай з снодійним. Їй соромно за це, та вона зможе повторити те саме для охорони Легіону.  

Ви будьте тут, а я піду нагору – повідомила дівчина, - як тільки все буде зроблено, я повернусь. Не думаю, що влаштувати бійку – буде гарною ідеєю, нам потрібно все зробити тихо.  Дякую тобі, - почувся голос Степана, - дякую, що допомагаєш! Катя, - несподівано Мілана взяла дівчину за руку, коли та хотіла вже йти, - а на інших поверхах теж немає охорони? Ні, не має, - здивувалась Катя, - а чому ти питаєш? Твої ватажки запросили нас в кабінет директора, - пояснила Мілана, - там росте та сама квітка, від якої діти не засинають.

Катя напружилась, подивившись на Мілану, невже ця відчайдушна дівчина хоче викрасти пасифлору?

Якщо квітка не дає заснути, - продовжила ватажок, - можливо, вона допоможе дорослим прокинутись? Маша та Рома живуть в кабінеті директора? Ти хочеш викрасти цю квітку? – Катя підняла брови догори, - Ні, наші ватажки живуть поряд, у Вчительській. В кабінеті Директора зазвичай вони зустрічаються з командирами та іншими дітьми. Вони у нас доволі специфічні, та їм страшенно подобається бути популярними.   А охорона цих двох кімнат? - спитав Степан, розуміючи задумку Мілани, - вони вночі стоять? Я не знаю, - чесно відповідала дівчина, - але якщо там нікого немає, то кабінет Директора завжди закривається на замок. Ключі звичайно у ватажків.