Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

class="book">Знову заграла музика, і бал продовжився.

На третій танець (а це був вальс) графиню Софію запросив її син Ян, який встиг переодягтися у віцмундир.

— Ну, розповідайте, штаб-ротмістре, що це за орден на ваших грудях? — усміхаючись, запитала грекиня.

— Як я вже писав тобі, маман, з 1 січня я перейшов з лейб-гвардії Кінного полку до Кавалергардського полку, з підвищенням у чині. Після того, як наприкінці грудня 1798 року імператор Павло І за пропозицією Мальтійського ордена прийняв сан великого магістра, у нього виникла ідея створення потужного лицарського стану в країні.

— Чоловіки завжди люблять грати в лицарів, незалежно від віку!

— Так, мамо. Так ось, Кавалергардський полк — почесна гвардія Великого магістра.

— І ти вже встиг відзначитися?

— На жаль, ще ні. Цей орден — заслуга не моя, а всього нашого роду. Тобі випала щаслива доля примкнути до нього, а мені — народитися. До ордена святого Іоанна Єрусалимського може вступити кожен дворянин, який довів, що дворянство отримане його предками за бойові подвиги, причому не менш ніж сто п’ятдесят років тому. І коли імператор Павло дізнався, що мій прадід воював пліч-о-пліч із його прадідом Петром І, питання, чи прийняти мене до полку і вручити цю восьмикінцеву зірку у вигляді Мальтійського хреста, навіть не виникало.

— У вас, лицарів, повинні бути свої таємниці і традиції. Це так цікаво!

— О звичайно! Про традиції я тобі обов’язково розповім, ну а таємниці залишаться у мене, на те вони й таємниці.

«Господи, — подумала про себе Софія, — щасливий у нього зараз час, коли ще можна грати в лицарів і при цьому бути вже відносно дорослим».

Граф Станіслав підійшов до дружини і тихенько промовив:

— Софі, я хочу тебе викрасти й усамітнитися в якомусь затишному куточку.

— Ти знову вгадав мої думки, коханий. А гості не образяться?

— Не думаю. Метцель зараз влаштує катання на човнах з ілюмінацією на обох озерах, а охочим запропонує провідників для нічної прогулянки по парку.

Наші герої знайшли лавку в затишному куточку парку. Софія сіла Станіславу на коліна, обхопила руками його шию, і подружжя злилося в довгому поцілунку.

— Як я тебе кохаю! Я знала, що парк буде незрівнянний, але не могла навіть уявити, що він буде таким гарним. Графе Потоцький, мені здається, цим парком ви обезсмертили своє ім’я, а разом з ним і моє. У прийдешніх поколінь не підніметься рука зруйнувати це творіння, навпаки, виникне бажання додати ще що-небудь для продовження казки.

— Ти маєш рацію, Софі. Вийшло непогано. Але ж це лише початок. Вистачило б тільки часу на все.

— Ти у мене ще дуже юний, коханий.

— О так! — вигукнув Станіслав і підхопив Софію на руки. — Ловлю тебе на слові. Я обожнюю тебе. І ти повинна народити мені ще дівчаток, таких же прекрасних, як сама.

— Слухаюся і корюся, мій пане, тільки опусти мене на землю, і я буду готова.

Станіслав поставив Софію на ноги.

— У мене є ще одне прохання до тебе, милий. Ти у нас великий розумник, і я знаю, що ти працюєш над книгою. Дай мені слово, що подвоїш свої зусилля для ії написання. А я тобі допомагатиму.

— Мені так легко з тобою, Софі.

Розділ 21. Життя триває (1802–1806)

Минуло два роки, і в травні 1802 року до Тульчинського палацу як завжди почали з'їжджатися гості. Приводів було декілька, і головний — п’ятдесятиріччя графа Потоцького.

Станіслав з дитинства любив травень, і не тільки тому, що в цьому місяці він народився. Він уже не пам’ятав причини, але саме в травні ще в Кристинополі у Потоцьких збиралися всі родичі та друзі родини. Карнавал, що завжди супроводжував ці зустрічі, до цих пір залишався найяскравішим спогадом його дитинства. Граф підтримував цю традицію і хотів, щоб її продовжили і його діти. Травень Потоцький любив ще й тому, що сама природа подбала про це: квітучі сади, ніжна, ще не займана спекою зелень, ласкаве сонечко, теплий дощ, який часто супроводжувався грозою, любовний спів птахів, що прилетіли з півдня, різнобарв’я полів, земля, яка прийняла перше весняне тепло і від того дихає чимось невловимо свіжим, і небо, же буває таким блакитним тільки в травні.

Радісний дитячий сміх заповнював у ці дні всі приміщення палацу. Станіслав заздалегідь просив підготувати фрукти, солодощі, іграшки і розкласти їх у різних шафах. Під час гри з дітьми (у графа це був цілий ритуал) він несподівано діставав сюрприз із шафи і вручав щасливій дитині. Знаючи схильність дітей до неприйняття у великих дозах фруктів, граф ніколи не давав одній дитині більше однієї груші або апельсина, і з часом багато хто з цих уже дорослих малюків у мемуарах писали, що Потоцький був скупий.

Насправді щедрість графа вражала: всі гості не лише могли жити за кошт господаря скільки їм було завгодно, й самі приймали гостей, мали свій екіпаж і ще безліч привілеїв.

Але дитяча пам’ять дуже вибіркова…

Молодь карнавал приваблював можливістю блиснути у товаристві, що збиралося з усіх кінців Європи. Різноманітність мов, шелест суконь, блиск мундирів, тонкі натяки, млосні погляди, вихрові танці, гуляння під місяцем, освідчення в коханні — все це виплескував Тульчин у травневі дні.

Після свята, влаштованого в «Софіївці», графині Софії хотілося подарувати чоловікові щось оригінальне і водночас дуже зворушливе. Знаючи любов Станіслава до свого театру, графиня сама займалася репертуаром, декораціями, була присутня на репетиціях.

На початку року Анатолія Федорка відправили до Відня (а якби знадобилося, то й далі) з метою підібрати оригінальну п’єсу для святкування ювілею графа. Південний темперамент грекині вимагав чогось монументального, величного, гідного цієї, як вважала Софія, великої людини, люблячого батька, творчої натури.

Залишимо на час приготування до дня народження графа