Андрій Хімко - Під Савур-могилою

слова Сірко.— А листа маєш передати цареві за чотири дні найбільше, бо інакше втратиш і від царя голову. Чи утямив, що говорю тобі?

— Як же так, коли мені самим царем наказано стати вам у поміч?!

— Ми її не просили і не потребуємо, бо цар змушує нас миритися з Ордою і йти оружно проти вас і козацтва Гетьманщини, щоб не бути проданими царем і боярами за мир з аґарянами. Поклич, пане Назаре, будь ласка, сюди небарно...— якось загробно наказав Сірко джурі.

— Кого, власне, пане отамане, маю покликати? — губився джура.

— Гадаю, Василя Шевчика, Нестора Мороза, Левка Коржа, Трохима Троцька, Саву Брекала, Овсія Шашолу, Петра Гучу, Лавра Гука, Івана Стягайла та Івана Демковича чи й ще там кого.

— Ми воліли б поговорити наодинці без значкових,— зовсім розгубився Косаґов.

— Мало чого б ви воліли! Волійте в себе, як вам забагнеться, а в нас чиніть, як ми скажемо,— був зовсім іншим Сірко навіть для писаря Яковлі, що мовчки сидів поряд із суддею, який зайшов неприпрошено.

Знову запала мертва тиша, поки канцелярія не наповнилася значковими, покликаними джурою.

— Прочитай, пане Андрію, царського листа до хана його слам! — наказав кошовий Яковлі.

— ...Науст, підробка, штука! — не дав дослухати Косаґов.— Провокація!

— Ми згодні з тим, але чому її доручив ханові не хто інший, як сол Тяпкін? По чиєму наказу, царевому чи царициному? З якою метою? — пантеличив Сірко Косаґова.— Хто, врешті, ці пани, яких ти, генерале, привів? Чому, як вдома, ти посадив їх на скамницю?!

— Дворянин і кравчий думний милістю Божою царського величества Федора Антип Солоухін,— невдоволено нахилив першим голову до Сірка й присутніх опасистий.

— Генеральний писар і радник гетьмана обобічної України Іван Скоропадський,— ледь звівся з лавиці вслід кравчому і тут же сів, розправивши пучками викличні вуса, широкораменний.

— До обобічних У країн, велебний, твоєму гетьманові далеко ще, а ти, кравчий, чи не Яреми синовцем будеш? Той був Соловух, кажуть! Як мене вертали із Сибіру, то він кухарем при царі значився. А ти й не старий ще, кухарів сину, а вже з ціпком не розлучаєшся, бачу,— скривилися Сіркові вуста в іронії.

— Хіба ти син благородних батьків, отамане? — обізвався, мов рак почервонівши, сол.

— Святі слова чую, козаче-запроданцю, але я, як і тутешні значкові, обраний на щось, а ти милостиво пригрітий чужином за лакузтво, то є деяка різниця між нами. І ти, пане генерале-поручнику, і твій напарник, царів кравчий,— лакеї, по-нашому! Вашими брудними руками, лакузними язиками, та нешпетними діями, перекинчики, покручі, лайдаки й вампіри, що проміняли рідну Богоматір на ґорґону-мачуху, царі й бояри гноблять і неволять народи, висотують їхню кров! Ви — каїни, і на тому світі вас чекає пекло,— посмикав Сірко масивну срібну сергу на лівому вусі.

— Нас прислано, пане кошовий отамане, його превосходительством і Сольським приказом до твоєї особи приватно й дешкретно, а ти тут скликав раду для глуму над нами — слами. Може, нам іншим разом тебе навідати? — кипів обуром і гнівом колишній Сірків соратник Косаґов.

— Часу в нас обмаль, пане генерале, на інший раз, та й коли ви не виправторитесь до завтрашнього дня, у вас не буде можності ні розмовляти з нами, ні побачити світлі очі його царського величества. А від значкових, як добре відаєш, пане Григоре, я не криюсь,— холодним голосом попередив Сірко гостя.— Перебиратися напостійно Січчю й волостю десь у Поорілля, Посамар'я чи й до Сибіру, про що, як здогадуємося, ви прийшли трактувати з нами,— як у воду дивився Сірко,— ми й не подумаємо, хоч цар і Сольський приказ печуться нами, християнами, не бажаючи віддати на поталу аґарянам за мир із ними в перетрактовках. Отож мова з вами закінчена, контроверсія вияснена, то з Богом, кумасю, поки можна.

— Просимо передати, коли так, оцього підробного листа до хана його царській величності через нас,— запросився кравчий, уяснивши становище.

— Він підложний, як вертепна штука! —додав Косаґов своє в поміч Солоухіну.

— Був би підложним, пане тридцятисеребренику Григоре, коли б ви не прибули до нас із порадою залишити святу нашу Січ на поталу аґарянам заради миру й дружби вашого царя з хондкаром.

— Негоже вам, лицарям, шпетити нас, слів, і нашого батюшку царя,— не міг приховати обуру й образи Солоухін.

— Подякуй, продажний перекинцю, що дозволяємо вам піти звідси живими. Вимітайтеся якомога швидше, бо буде запізно!

Писар Андрій Яковля, фіксуючи на папері для січових люстрацій цю розмову, аж туманів від наміру царя і бояр переселити Січ. Була тим шокована й решта притомних значкових, сидячи ошелешено в обурі, гніві та напрузі, хоч і не виказуючи того.

— Гнівні ви на царя й Приказ за спалену ордою Мереф'янщину. А як мали її захистити воєводи, коли вона по заповіту царя Олексія належала вашому Кошеві й Запорогам? — докорив кравчий Сіркові.— Не своє як же захищати стрільцям без домови із Січчю?

— А захищати від ногаїв вашу ненаситну державу в нас і у мереф'янців хіба була з вами домова? Отже, ваші воєводи тому й відступили за Курськ і Севськ, що Мереф'янщина була січовою? А ви, сли, як було спалено сто п'ятдесят міст і селищ, а люд поясирено, де почали вигідну перетрактовку з ханом? Не на Мерлі, бува?! Ми ж не аджак ваш! Ми — вольна Запорозька Січ із великою волостю, окаянні ви