Алай - Коли курява спаде

— Якщо ти вб’єш мою дружину, я уб’ю тебе, — відказав я.

Він мовчав. Загалом він не дуже добирав слова, коли розмовляв із господарем. Соднам Г’ялцен був небезпечним типом. І управитель, і наставник казали, що такі люди, як він, можуть знайти застосування тільки в такого господаря, як я. А який я господар? Спитав я в них. Наставник, погладжуючи свої жовті вуса, зміряв мене з голови до ніг, покивав головою, потім похитав головою. А управитель сказав, що повторювати за іншими дуже легко. Він також додав, що господар — це не туси, тому не потрібно боятись, що господар у чомусь запідозрить зраду.

Повернулась Тхарна.

Того дня я ніби побачив туманні, але прекрасні перспективи, тому подав приклад іншим високо підняти свої батоги й помчати по долині щодуху, підганяючи своїх коней. Перед ними сполохано розліталися зграї птахів, а земля піднімалась нам назустріч, і після кожного такого підйому перед нами відкривався захоплюючий пейзаж.

Того дня я також отримав листа з китайського міста, яке називається Чунцін[143]. Лист був від мого дядька. Того разу, коли він повертався з Індії, його завданням було не тільки взяти посаг нашої родички, яка одружилась із бідним англійським бароном, але й зустріти панчен-ламу, який повертався з китайських земель[144] у Тибет. Проте майстер дорогою пішов у нірвану, тож дядько повернувся в китайські землі.

Лист від дядька був у двох примірниках — один тибетською, інший — китайською мовами. Однак зміст обома мовами був однаковий. У листі дядько пояснював, що він робить таким чином для того, щоб ніхто не зміг викривити той зміст, передаючи його мені. Йому було відомо про мій грандіозний успіх на кордоні й він знав, що я маю великі кошти, тож просив позичити йому трохи срібла. Оскільки японці повинні були ось-ось програти, то всім слід було зібратися на силі, щоб вони-таки нарешті програли і молитви великого вчителя панчен-лами здійснилися. Але всі повинні були стиснути зуби й зібратися на силі, щоб перемогти найжорстокішого монстра в цьому світі. Він також казав, що коли перемогу в війні буде отримано, він повернеться в Індію й віддасть борг усіма своїми дорогоцінними каменями. Крім того, тоді всі дядькові речі будуть належати мені, його племіннику. Він збирався переписати заповіт і замість імені нашої англійської міс вписати моє ім'я. У листі також зазначалося, що якщо племінник буде сприймати ці гроші як особистий внесок у державу, він буде дуже гордий з того і буде пишатися родиною Мерці.

Я наказав їм підготувати коней, щоб доправити срібло до міста під назвою Чунцін, як то зазначив дядько в своєму листі.

Однак наставник Хуан сказав, що не потрібно такого клопоту — адже якщо ми збираємося тривалий час займатися торгівлею, то возити туди-сюди срібло не дуже зручно, тож краще нам відкрити банкірський дім. Відтак ми відкрили в себе банкірський дім. Наставник Хуан написав якусь записку, і мої люди з тим папірцем, на якому стояла червона печатка нашого банкірського дому, поїхали до Ченду[145]. За словами наставника Хуана, мій дядько міг таким чином отримати десять тисяч срібних юанів у будь-якому місці Китаю. Згодом ми отримали від дядька листа, в якому він підтвердив, що дійсно отримав таку суму. Відтоді, коли наші люди їхали в китайські землі торгувати, вони вже не везли з собою купу срібла. Так само й люди з тих земель, коли прибували сюди, не брали з собою купу срібних юанів, а лише паперові записки тих банкірських домів, що співпрацювали з нашим банкірським домом. Наставник Хуан став начальником банкірського дому.

Літописець сказав, що це — найбільш важлива подія.

— Усі події, що не траплялися раніше, важливі? — спитав я.

— Важливі події — вони самі по собі важливі.

— Ці твої слова для моєї голови зовсім неважливі.

На це мій літописець розсміявся. За останні роки його характер ставав дедалі спокійнішим. Він займався тільки тим, що записував події. А коли роботи не було, він ставив перед собою піалу наливки з медом і сидів на сонечку, смакуючи її. Згодом, коли в нашому дворі виросли посадовлені нами тополі, він перемістився з веранди під розлогу тінь цих тополь.

Сидячи під деревами, він сказав:

— Як повільно тече час, паничу!

— Так, дійсно час не поспішає, — відказав я.

Мої нарікання почув управитель і не погодився:

— Що ти таке кажеш, паничу! Зараз час іде набагато швидше, ніж раніше! Сталося так багато подій, про які ніхто й подумати не міг! Раніше для таких подій