Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

— Мене просто бісить твоє захоплення, — крига в голосі Ахаза шкрябонула мене по вухах. Я мимоволі скривилась. — Бачиш, її також.

Я розплющила очі і незрячим поглядом втупилась у його бік. На якийсь час запала тиша, викликана, вочевидь, моїм рухом. Або — тим, як виглядали зараз мої очі. Хоч я й не могла знати, як саме.

— Скинь ту ширму і добий її. Чого ти тягнеш? Ти міг зробити це в перший же тиждень.

— Завтра прибуде останній Величний, Картан. Я вирішив, що несправедливо буде позбавити такого видовища інших своїх побратимів. До того ж це могло б викликати серйозний конфлікт. Норт і Синезора вже перебували в Колісії, коли Всевлад захопив Стожара. І вони зауважили, що в палаці спричинилася справжня бійня, коли дарвенхардці спробували поневолити Шукача і ту чорноволосу бестію. Якби не Сталева Рукавиця й Золотий Щит, що вчасно прийшли на допомогу, хтозна, чи вдалося б захопити їх живцем. Звичайним дарвенхардцям ця пара, що билась на смерть, була не по зубам. Це теж примушує задуматись. Гаразд, Шукач, але та дівка... Я хочу, щоб ти, Ярий, з нею поговорив. На свій лад.

— Поговорю, брате. Не сумнівайся. Але мені шкода, що я так пізно приїхав сюди. Бесіда зі Стожаром теж могла б мені сподобатись. Та тепер уже, по суті, нема з ким розмовляти. Вона згасає, — несподівано лагідно чужі шорсткі пальці торкнулись моєї шиї, міряючи пульс. — Завтра спустиш останню ширму — і кінець. Хочеш зробити це при всіх Величних? Я не знаю, як Синезора й Норт погодились так довго чекати.

— Вони не в своїй державі. У моїй. Тому й погодились, — пирхнув Ахаз. — Згідно законів, ми з локальними проблемами розбираємось кожен на свій розсуд. Стожари — справа Метейського краю. І, як видно, наш рід цілком в змозі з цією проблемою впоратись. Без сторонніх.

— Тут я згоден.

Я відчула, як Ярий підвівся. Ярий... це ім’я викликало в мене якесь почуття, щось таке давно почуте і ще давніш забуте... але я не могла згадати, що саме.

В мить, коли вони обоє пішли до виходу, мій зір відновився. Пітьма витекла з очей холодними сльозами.

Високий чоловік в чорному плащі та з дарвенхардською зброєю за плечима озирнувся на мене з-поміж двох дзеркал. На кілька секунд ми зустрілись поглядами — його очі мерехтіли легким дарвенхардським сяйвом. Завдяки цьому я побачила, що вони — карі.

То було вперше за такий довгий час, що я розрізнила якусь іншу барву, окрім чорної та червоної.

На мить його брови зійшлись на переніссі, а рот привідкрився, мовби прагнучи щось сказати.

— Ну, ти йдеш? — спитав його з темряви Ахаз.

Ярий ще секунду дивився на мене, а тоді мовчки повернувся і пішов за братом.

Я була зрячою. Я бачила, як за колом з дев’яти дзеркал, останнє з яких ще було поки накрите тканиною, збираються люди. Багато. Кілька десятків. Їх кроки, тихі голоси, дихання заповнювали простір.

Мені було так погано. Ще гірше, ніж зазвичай. Піт заливав обличчя і не було змоги його змахнути чи взагалі підняти руки. Важкість свічад навалювалась на мене. Вона не зникла цього разу, коли в залі з’явились інші люди. Мені крутило руки й ноги, було так страшно, холодно і водночас — пекельно гаряче. В спину наче вставили десяток кілків. І кожен навіть найменший рух забивав їх в тіло глибше. Я не могла пригадати свого імені. Тільки дивне слово «Стожар». Слово, що містило в собі вогонь і світло, міць та дуже древню пам’ять. Слово, яке я вже не могла б навіть прошепотіти. В роті було сухо. Голова розколювалась. Серце билося так сильно та гучно, що сплески крові в мене в скронях загрожували розірвати судини. Хотілось, аби це просто закінчилося. Будь-як. Хотілось, щоб Ахаз нарешті відкрив останнє дзеркало.

— Майже місяць тому мій старший син, мій Спадкоємець, якого ви усі добре знаєте, зробив мені цінний подарунок, — промовив гучний голос. А зазвичай він розмовляв так тихо і спокійно.

Просто в себе перед обличчям я побачила чиїсь чоботи. Знала, чиї. Не мала сили поглянути вгору.

Ахаз продовжив:

— Всевлад подарував мені скутого древніми ланцюгами, знесиленого звіра в прекрасному тілі. Могутнього Стожара. Спадкоємицю держави, якої давно не існує.

— Вона така єдина? — спитав хтось. Якийсь незнайомий мені чоловік. Напевне, інший правитель.

— Я не знаю. Каже, що так. Але я б не надто покладався на такі запевняння. Саме тому, коли ця помре, я займуся пошуком навіть найменшого натяку на те, що в Метейському краю могли з’явитись інші Стожари. Я переверну усяку халупу, мої воїни відірвуть кожну дошку, за якою щось може ховатись. Переріжуть усіх, хто може щось знати і вирішить про те змовчати. А тоді ми вийдемо за межі Метейського краю.

— Ти ж не показував нам свого полоненого Стожара цілих три тижні, опираючись на те, що це — виключно твоє право, — пролунав чистий, холодний жіночий голос. — А тепер збираєшся шукати подібних цій істот на землях наших держав? Дзуськи, Ахазе.

— Синезоро, я