Такехіко Фукунага - Острів Смерті

„Ось вона, та смерть, про яку я мав туманне уявлення,— міркував Канае.— Вона існує так само, як і життя. Відчуття втрати не залишало Мотоко ні на хвилину після тої страхітливої катастрофи. Для неї воно було таким же реальним, як і життя. Моя ж уява малювала тільки химери. І от зараз у темній палаті хіросімської лікарні я зустрівся з трагічною правдою”.

В кімнаті потроху світліло і всі предмети змінювали свій нічний вигляд на ранковий. Їхні обриси ставали чіткішими. А разом з тим обличчя Мотоко Моегі ніби віддалялося, набирало смертного виразу. Навколо запанувала могильна тиша.

З настанням ранку Канае помітив, що на шиї Мотоко виблискує тонкий золотий ланцюжок. Несміливо, ніби чинив святотатство, він відгорнув біле покривало на її грудях і між вилогами готельного кімоно побачив яскравий нефритовий кулон, подарований на Різдво Мотоко, що в барі „Леда” називалася Момоко. Точніше, переданий їй в обмін за картину „Острів”. Якщо вона носила його до самої смерті, то, мабуть, хотіла йому цим щось сказати.

„Та ні, все дуже просто,— похопився Канае.— У цьому виявилося інстинктивне прагнення жінки навіть перед смертю мати гарний вигляд”. У дедалі яскравішому ранковому світлі він помітив на її обличчі тонкий шар пудри. „Мабуть, кулон на її шиї ні про що не говорить. Було б самовпевненістю надавати йому якогось значення”.

Канае натягнув покривало на її груди, і нефритовий кулон зник. „Мабуть, холодно”,— здавалось, прошепотів він, звертаючись до Мотоко. Та ні, він нічого не сказав. Бо мертві холоду не відчувають. Однак раптом крізь стіну мовчання до нього долинули слова Мотоко:

— Сома-сан, дякую. Я чекала вашого приходу.

Він сахнувся — на мить йому здалося, ніби її очі розплющилися. Ні, цього не могло бути. Життя залишило Мотоко вже давно, за багато годин до його прибуття. Мертві нічого не розказують. Хіба що залишають якесь послання або натяк. Як тим нефритовим кулоном.

„А може, це свідчення того, що Мотоко любила мене? — гарячково міркував Канае.— Може, у глибині душі кохала, хоча на словах сторонилася мене, бо не сміла зрадити молодшу подругу? А коли вирішила розпрощатися з життям, то надягла нефритовий кулон для того, щоб до останньої хвилини бути в думках зі мною? Певно, сподівалася, що я побачу її на смертному ложі, і хотіла відкрити своє ставлення до мене?”

Якби вона була жива… У голові Канае роїлися безладні думки. Тепер уже нічого не вдієш. Нефритовий кулон на шиї — це якийсь натяк? Та навряд чи Мотоко могла вдатися в таку сентиментальність. Мабуть, чисто випадково взяла цю оздобу з собою в подорож. І не надавала їй особливої ваги. Якби вона жила, то, може, цей факт відсвічував би інакше.

Здогад про те, що вона його любила, відпав. Зате впевненість у його власних щирих почуттях до Мотоко нітрохи не похитнулася. „Вона була до мене байдужа, нічому не вірила, а я кохав її, приваблюваний тінню смерті над нею. А тепер, коли небуття прийшло до неї, я кохаю її ще більше”.

Такі дивні міркування доводили його до божевілля. У холодному виразі обличчя, у заплющених очах Мотоко він помітив не бачену досі красу. Запізніла краса. Вона існувала тільки на те, щоб у нього одного щось відняти. Але небуття щохвилини підточувало її й робило майже безтілесною, прозорою. Якщо він, Канае, і далі так вдивлятиметься, то побачить саме небуття.

У цю хвилину в палаті не світлішало, а навпаки, темнішало. Обличчя Мотоко потроху почало втрачати чіткі обриси, округлість, колір і нарешті розтануло. Настала темрява. В очах Канае все переплуталося, перемішалося, як уві сні…

Раптом він опам'ятався. Виходить, він непомітно опустився на коліна, поклав голову на ліжко і заснув. Цікаво, чи довго тривав його сон? Приголомшений цим відкриттям, Канае підвів голову і, відсмикнувши руки, що крізь покривало майже обіймали Мотоко, встав, як заводна лялька. Ноги йому скорчило, всі відчуття завмерли. Навколо проясніло. Його знову пронизувало потойбічне сяйво, що пробивалося крізь опущені повіки Мотоко.

Похитуючись, Канае добрів до крісла під стіною. Трохи перепочивши, встав і вийшов з покійницької. До палати Аяко прямував, як сновида.

РАНОК (ЗНОВУ В ПАЛАТІ)

Канае натиснув на двері й зайшов усередину. В палаті було світліше, ніж перед тим. У ранковому світлі, що сочилося крізь завісу, вікна і стіни справляли гнітюче враження. Звідкись чулося тихе шипіння — мабуть, запрацювало парове опалення. Здавалось, це задихається в передсмертній агонії людина.

Погляд Канае впав на сонну дівчину. І саме в цю мить Аяко закліпала повіками й напіввідкрила очі. Спочатку її очі блукали в просторі, а потім, коли ширше розплющились, наче після, деяких вагань, зачепилися за Канае. Аяко втупилась у нього, і в її зіницях заблищало світло.

— Ой…— простогнала вона.

— Аяко-сан, ви впізнали мене? Це я.

Аяко мимоволі скривила губи.

— Де я?..

— Радійте, ви врятовані.

— Де я?..— повторила вона. Її очі спалахнули, і в ту ж мить вона спробувала підвестися. Канае поспішив її зупинити, бо вона не мала сили навіть для того, щоб сидіти. Її голова відразу впала на подушку.

— А що з Мотоко-сан?

Вона жалісливо дивилась на нього. По її стривожених очах було видно, що вона про все здогадується, але боїться почути ясну відповідь. Канае вагався, але збрехати, обманути її не міг. Правда одна, і він прийшов сюди для того, щоб її відкрити. Та не встиг він відповісти, як дівчина слабким, хриплим голосом знову спитала:

— Сома-сан, скажіть, Мотоко-сан померла? Її не вдалося урятувати?

Канае кивнув. Йому нічого не залишилося, як сказати правду.

— Так, її не вдалося врятувати. Бо вона вже давно слабувала.

Та річ не в тому, слабувала Мотоко чи ні, а в іншому: що її не стало, а Аяко живе. І для нього, і для неї цей факт набрав особливої ваги. Аяко тяжко зітхнула, очі потьмяніли, як зимовий ранок надворі.

— Мотоко-сан померла, коли я спала?

— Так.

— Коли саме?

— Не знаю. Я щойно сюди приїхав,

Аяко взяла себе в руки й силувано всміхнулася.

— Пробачте, а де я?

— В передмісті Хіросіми. В лікарні Фуцукаматі…

— Який сьогодні день?

— Неділя, двадцять четверте січня, Ще тільки розвиднюється.

— Невже минуло стільки часу? Ми проковтнули таблетки в п'ятницю ввечері. Здається, наче це було вчора.

Канае кивнув.

— Сома-сан, ви навмисне приїхали?

— Не те щоб навмисне… Зрештою, що ж тут дивного? — відповів Канае сердито, щоб, як йому здавалося, розворушити Аяко, хоча знав, що така розмова недоречна. „Чому я не кричу: „Аяко-сан,