Такехіко Фукунага - Острів Смерті

холодний, незворушний диск, а не розжарене небесне світило. Яскраво поблискуючи, воно розливало навколо себе мертву тишу. „Воно — моє”,— прошепотіла я. „Ти — моя!” — вигукнуло крижане біле, сонце й лунко зареготало…

Я лежала під своєю ковдрою, а Ая-тян під своєю. Тепер уже нічого не треба було робити.

„Прощавай!” — сказала я. „Прощавайте!” — повторила Ая-тян.

РАНОК (У ПАЛАТІ)

Канае схопив рукою холодну клямку і, натиснувши на двері, опинився в напівтемній палаті. Навпроти крізь сіру завісу проникало тьмяне світло. У міру того як його очі звикали до темряви, Канае помітив ліворуч під стіною ліжко, а праворуч — вставну шафу. Узголів'я було коло дверей, поряд з ним. Канае боязко звернув погляд туди.

Сонне, повернуте догори обличчя… Канае впізнав у ньому Аяко Аймі. Нахилившись, прислухався, чи вона дихає. „Яке щастя! Вона жива!” Напружуючи ослаблі ноги, він сів у крісло біля ліжка. Портфель поклав на коліна. „Саме цього я прагнув. Я підсвідомо благав, щоб Аяко-сан залишилася жити”,— проказував він подумки. Може, заскрипіло крісло? Він несамохіть підвівся й придивився, чи Аяко не прокинулася. Ні, вона спала, як убита. Болісно зсунуті докупи брови. Мабуть, вона не скоро пробудиться. Про що вона думає уві сні?

В цю мить йому здалося, ніби у відчаї до нього потяглась її рука. „Сома-сан, врятуйте мене! Врятуйте!” — пригадався йому сон у поїзді. Геть-начисто забутий, він зараз спалахнув у пам'яті навдивовижу яскраво. Дві дівчини пливли на вутленькому човнику розбурханим морем. Зазнавши катастрофи, вони от-от мали загинути. Цього не можна було допустити. „Мотоко-сан, я зараз вам допоможу!” — ще й досі виразно лунав йому в вухах його власний голос. Щосили працюючи руками й ногами, він нарешті підплив до Мотоко, подумавши, що зможе врятувати лише одну — ту, яку кохає. Та поки він рятував обважнілу Мотоко, до нього потяглася рука Аяко. Так було вві сні.

„Невже я шукав не Аяко, а Мотоко?” — питав він себе в думках. Кінець сну вернув його до попередніх подій. Перед тим як опинитися в морі, Канае наткнувся на людський натовп у місті. Жінки в зелених мундирах бігли, проникаючи навіть крізь стіни будинків. Кого він, Канае, шукав у тому місті? Мотоко. А чоловік у барі „Леда” натякнув йому на Аяко. Здається, вві сні Канав нарешті таки зустрівся з Аяко.

„Аяко-сан ось тут”,— прошепотів він. Справді, він таки зміг з нею побачитися. А може, наяву і вві сні він, Канае, шукав Мотоко?

Канае рішуче підвівся, поклав портфель у крісло. Нахилився до сонної дівчини. Як і перед тим, Аяко дихала розмірено, але вставати, видно, не збиралася. Канае вийшов тихенько з палати й попрямував коридором до кімнати медсестер. Легенько постукав. Зсередини озвався голос і Канае відчинив двері — обидві медсестри, як і раніше, сиділи за столиком.

Одна з них, та, з розумним виразом обличчя, що показала йому палату номер 6, підійшла до Канае.

— Впізнали?

— Це Аяко Аймі. Вона міцно спить.

Медсестра кивнула й повернулася обличчям до товаришки, яка не відривалася від столика, заваленого історіями хвороб.

— Тепер я хотів би зустрітися з Мотоко Моегі.

Канае не сумнівався: Мотоко померла. То хіба можна з нею зустрітися?

Таке прохання не здивувало медсестру. Вона злегка кивнула і, протиснувшись мимо нього, вийшла в коридор. Канае поспішив услід.

Сходами вона спускалася майже нечутно, бо на її ногах було легке спортивне взуття, а його черевики рипіли. Знизу повіяло холодом, і Канае мимоволі сунув руки в кишені пальта. До чекальні було недалеко. З віконечка вахтерської кабіни лилося яскраве електричне світло. Вони пройшли повз неї й аптечного кіоску. Перед ним тягнувся коридор без жодного віконця. Хоча світили нічні ліхтарі, було темнувато. Мабуть, тут містилося хірургічне відділення, запах ліків наганяв тугу. Медсестра йшла попереду розгонистим кроком. Нарешті перед дверима в кінці коридору зупинилася.

— Тут,— сказала вона коротко і, кивнувши головою, пішла назад. Канае лишився наодинці.

РАНОК (У ПОКІЙНИЦЬКІЙ)

Канае відчинив двері, і на нього війнуло запахом кадильних паличок. Ступивши крок уперед, він глянув у палату. Тут було набагато темніше, ніж у коридорі. Тільки крізь завіси на двох вікнах праворуч сочилося тьмяне світло знадвору. Потроху очі звикли до нової обстановки, і Канае зміг оцінити, що ця палата разів у три більша за ту, де лежить Аяко, і побачити в сутіні сякі-такі меблі: ліжко з білим покривалом, столик, кілька крісел.

Обережно, щоб не наштовхнутися на що-небудь, Канае підійшов до вікна й легко відсунув убік завісу. Разом з металічним тріском крізь шибки полилося димчасте сяйво. Сонце ще не зійшло, отже це був відблиск снігу. „Цікаво, йде ще сніг чи ні?” — подумав Канае, вдивляючись у запітнілу шибку, але тієї ж миті засоромився такої думки і глянув у кімнату. Ліжко здавалося тепер ще більшим. Столик з білою скатертиною нагадував олтар. Канае підступив ближче й ясно розрізнив порожній вазон, курильницю, довгасту картонну коробочку з кадильними паличками й сірники. Кілька кадильних паличок уже згоріло, від них залишився тільки попіл. Їхнім запахом просякла вся палата. Канае пройшов повз столика й зупинився перед ліжком. Ноги в нього тремтіли. Він відгорнув біле покривало.

Перед ним було незворушне обличчя Мотоко Моегі. Заплющені очі, стулені губи. Тепер вона вже не гляне на нього, не заговорить. У непевному сяйві, що лилося знадвору, її обличчя, здавалось, мерехтіло. Більше того, невидимі промені з-під її повік наче зачарували його й перетворили на камінь. Її довге волосся, розкидане на подушці, відтінювало бліді щоки. Уві сні її обличчя обрамляло волосся, схоже на водорості, а зараз — небуття.

— Мотоко-сан…— промовив Канае і, розігнавши чари, мимоволі взявся трясти дівчину. Навіщо він до неї звертався? Невже не вірив, що вона померла? Ні, він був певен, що це непоправний факт. Та все одно звертався до неї, безживної: „Я шукав тебе. Шукав уві сні й наяву. Але ти від самого початку була приречена”.

Перед ним була смерть. Так, смерть. Мабуть, уперше в житті він бачив її зблизька. І цей факт гнітив його, як важкий камінь. Смерть — це не просто скорбота чи спогади про минуле. Не похоронна церемонія чи молитва. Це — сила, яка щось забирає в живих. Канае відчув, ніби Мотоко Моегі щось у нього забрала. Майже все, що було в його душі. А що саме — він не здогадувався. Канае був приголомшений дією тої сили. Його охопило нестерпне, аж моторошне відчуття втрати. Щоб не осісти, Канае зіперся