Валерій Олександрович Шевчук - Три листки за вікном

– Чи дощ перестав? – спитав Ленсаль, все ще возячись із вітряком.

– Здається, починається новий світовий потоп, – сказав я усміхаючись.

– Не треба так жартувати, – відказав поважно інспектор.

– Гадаєте, від мого жарту справді станеться потоп?

– А хіба не здатні ми накликати на себе біди? Коли ж маємо таку здатність у малому, чому не матимемо її у великому?

– Не думав, що ви забобонні, пане інспекторе.

– Людина звикла ставити себе в центр усесвіту, – сказав Ленсаль. – Звідси й забобони.

Він звівся, тримаючи в руках модель вітряка.

– Ну, як штука? – спитав він гордо. Хлопець радісно заплескав у долоні.

– Неси його до себе, – м'яко сказав батько. – А ми тут з гостем перекинемося словом. Чого ви на мене так дивитеся?

– В домашніх умовах ви не схожі на інспектора.

– Ще чого бракувало! В домашніх умовах ми самі по собі.

– І забуваємо, що цей світ оточено товщею води, – підхопив я його думку.

– Це тоді, коли не крапає на голову. Шкода, що ви не п'єте, ми б ковтнули б з вами по келишку. На дощ це приємно. А чому ви не п'єте?

– Слабкий на голову, – всміхнувся я.

– Пити, курити й любити жінок – три облуди мужчини.

– Все це одна облуда, – сказав я.

– То чому ви її заперечуєте?

– Це недолік мого виховання. Мені вмовив те батько, і я не маю сили його переконаність зламати.

– Що ж, похвально. Може, через це вас і вважають за дивака.

– Мене за дивака? – зчудувався я.

– Таж не мене, – добродушно відказав Ленсаль. – Не вам казати: є закони загальні, суспільного значення, а є закони житейські. Перші високі, а другі – живі. Перші поважаються, а за другими живуть. Гармонія й полягає в тому, що людина починає рівноважити ці начала, не заперечує законів високих, але живе за законами неписаними.

– А дивак – це той, хто не досягає такої гармонії?

– Не досягає гармонії невдаха. Дивак – це той, хто не хоче її досягати. Свідомо й цілеспрямовано… Але все це порожня балаканина. Ви граєте в шахи?

– З помірним успіхом.

– Я так само. – Ленсаль зупинився серед кімнати і, загадково всміхаючись, підняв догори пальця. – Просто так грати нецікаво. На гроші ви, певне, не захочете.

– Я противник азартних ігор, – мовив я поважно.

– Ну, звісно. Це теж недолік вашого виховання. Тоді гратимемо на щиглі.

– Як це на щиглі?

– Хто програв, дістає щигля по носі.

– Мені буде незручно давати вам щигля по носі.

– А це чому? – здивовано викруглив очі Ленсаль. – Може, тому, що я інспектор? Плюньте на те!

Я зробив жартівливий рух: удав, що плюю й розтираю. Ленсаль зареготав.

– О, ми з вами дійдемо згоди. А чому ви такі впевнені, що дасте щигля мені?

– Бо можу у вас виграти, – скромно зауважив я.

– Ну, це ще вилами по воді писано. Самі ж кажете, що граєте з помірним успіхом.

– Але програвати не люблю, – сказав я вже серйозно.

– А хто це, милий ви мій, любить? – узяв мене під руку Ленсаль. – Я теж цього не люблю, але є втіха реваншу: один раз програв, а другий виграв, впав і підвівся, нічого страшного в тому нема.

– А коли впав і не підвівся?

– Значить, доля така Значить, не можемо ми бути партнерами. А це теж варто перевірити.

Він підвів мене до шахового столика, і я відчув у собі понуру зосередженість. Здається, мені годилося б відмовитися від гри, і я спробував учинити це незагайно. Ленсаль, однак, сприйняв це як страх перед щиглем у ніс і зовсім розвеселився.

– Але бити без жалості і важень на наше становище в гімназії, – категорично сказав він.

Перший раз я дав йому щигля такого, як він заповідав, а може, навіть трохи сильнішого. Ленсаль підскочив і подивився на мене повними сліз очима. Я ж усе ще відчував урочисту нахмуреність і знову запропонував не продовжувати гру.

– Е, ви дуже хитрий, – помахав Ленсаль пальцем. – Хочете бити мене і не дати мені можливості відігратися.

Другий щиголь Ленсаль одержав ще немилосердніший, ніс його аж почервонів, а очі гнівно блиснули. Я вже не пропонував йому завершити гру, і він сидів над столиком напружений та зосереджений. Думав над кожним ходом непомірно довго, і я слідував тут за ним. Здається, зійшлися ми у крутому поєдинку, наче вирішували речі важливіші від шахів. Може, годилося мені хоч раз програти, але я не міг себе стримати. Знову з'явилась у мені знайома злість, і я ліпше трупом ліг би йому під ноги, ніж би програв.

Третій щиголь я дав йому такий, що він схопився за носа й поглянув на мене трохи перелякано.

– Гратимемо ще? – спитав я чемно.

– Дивна річ, – сказав Ленсаль, потираючи носа. – Граєте ви й справді погано, але чому я не можу виграти?

– Я ж вас попереджував, що не люблю програвати.

– А я люблю? – вигукнув трохи верескливо інспектор. – Я, може, більше вашого не люблю. Окрім того, не забувайте…

– Ви ж радили мені це забути, – сказав я з усмішкою.

Ленсаль засопів, але не сказав нічого. Він думав над кожним ходом так, що я відчував, як потріскують у нього в мозку волоконця.

Четверту партію ми не дограли. Ленсаль змішав шахи, заявивши, що виходить нічия. Я не сперечався і звівся, готовий відійти. Інспектор мене не затримував. Похмурий і з червоним від щиглів носом, він провів мене до дверей і на моє чемне «на добраніч» не відповів. Я знав, що добрі стосунки між нами закінчилися, але не відчував урази, а тільки задоволення.

Випускаючи мене на дощ, інспектор не запросив мене заходити до нього й далі, та й дивно було б сподіватися віл нього такої чемності. Я розгорнув парасоля, і водяні струмені голосно застукотіли об натягнену тканину. Обличчя мені заросилося дрібними краплями, і я збагнув, що справжній затишок знайду тільки там, звідки тікав: у порожній своїй квартирі, де плаває, як човен, моє ліжко і де сухо й тепло. На обличчі мені поклалася скривлена усмішка, а кроки ставали на мокрий хідник важко й урочисто. Я йшов і думав, що коли б зустрівся мені по дорозі бандюга, яких останнім часом завелось у місті забагато, погано було б не мені, а йому. Дивна сила струміла з кожної клітини мого тіла – в мені вже й тіні не було розм'яклої кволості, яка так вимучила мене передовім. Одна моя рука цупко тримала парасоля, а друга щосили стискала схованого в кишені кулака. Я йшов, переповнений