Дебора Харкнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

Стара штукатурка не була призначена для такого важкого завдання, як витримувати вагу істоти з розмахом крил у десять футів. Великий шматок її відвалився, і дракониха стривожено заскрекотала. Її хвіст різко вильнув убік і вперся в прилеглу стіну, забезпечуючи додаткову точку опори. Вогнедишна звірюка переможно заверещала.

— Якщо ти негайно не припиниш свої витівки, то я попрошу Гелоугласа, і він дасть тобі чортів, — пробурмотіла я. — Ніхто не бачив повідка? Він схожий на тонкий ланцюжок. — Я озирнулася довкола і помітила його за цеберкою з трісками для розпалювання печі. Він і досі був приєднаний до мене. — Чи не міг би хто-небудь натягнути його й потримати, поки я зажену її назад? — Тримаючи в руках прозорий ланцюжок, я обернулася.

Але чоловіки щезли.

— Отак завжди, — пробурмотіла я. — Троє дорослих чоловіків і жінка. Здогадайтеся з трьох разів, кому випало драконом займатися?

Дерев’яною долівкою загупали важкі кроки. Я вигнулася, щоб визирнути за двері. На мою вогнедишну звірюку втупилася поглядом невеличка рудувата істота в темному вбранні й чорній шапочці на лисій голові.

— Не треба, Йозефе. — Авраам став межи мною та істотою і підняв руки, немов намагаючись урезонити прибульця. Але голем — бо то, напевне, і була та сама легендарна істота, витворена з мулу Влтави й оживлена за допомогою спеціального заклинання, — все одно продовжувала рухатися у бік дракона.

— Йозеф заворожений відьминим драконом, — сказав Давид.

— Гадаю, голем успадкував цікавість свого батька до гарненьких дівчат, — зауважив рабі Лев. — Із текстів, які я студіюю, випливає, що фамільяр відьми часто успадковує деякі риси вдачі свого творця.

— Голем — це фамільяр Авраама? — приголомшено спитала я.

— Так. Коли я зробив перше заклинання, він не з’явився. І я вже було почав думати, що не маю фамільяра. — Авраам знову махнув руками на голема, але той продовжував немигаюче витріщатися на дракона, що розпростерся на стіні. Немовби збагнувши, що у неї з’явився залицяльник, звірюка кокетливо розправила крила так, що на їхні перетинки впало світло.

Я підняла ланцюг.

— А хіба він не з’явився з чимось на кшталт оцього ланцюга?

— Здається, вам із того ланцюга мало толку, — зауважив Авраам.

— Мені ще належить багато про що дізнатися, — обурено відказала я. — Цей вогнедишний дракон з’явився тоді, коли я робила своє перше заклинання. А як вам вдалося витворити Йозефа?

Авраам дістав із кишені жмут грубих мотузок.

— Із отаких вірьовок.

— Я також маю мотузки. — Я потягнулася до торбинки, схованої в кишені моєї спідниці.

— А чи допомагають вам кольори виокремлювати стрічки світу і використовувати їх більш ефективно? — спитав Авраам і підійшов до мене, явно зацікавившись цим різновидом ткання.

— Так. Кожен колір має своє значення, і коли я роблю заклинання, то використовую певні мотузки, щоб зосередитися на певному питанні. — Я сконфужено поглянула на голема. Він і досі стояв, витріщаючись на дракона. — Але ж як ви перейшли від мотузки до істоти?

— Якось до мене зайшла жінка по нове заклинання, яке допомогло б їй завагітніти. Я почав в’язати вузлики на вірьовці і тим часом обмірковував її прохання, а коли скінчив, то побачив, що витворив щось схоже на скелет людини. — Авраам підійшов до столу, взяв аркуш паперу і, не зважаючи на протести свого приятеля, схематично зобразив те, про що ві мені розповідав.

— Схоже на ляльку, — сказала я, поглянувши на ескіз. Дев’ятеро вузлів сполучалися прямими лініями мотузок: вузол для голови, один для серця, двоє для рук, іще один вузол для таза, два для колін і останні два — для ніг.

— Я змішав глину з певною кількістю власної крові й наклав суміш на вірьовки як плоть. А наступного ранку біля каміна вже сидів Йозеф.

— Ви оживили глину, — сказала я, поглянувши на завороженого голема.

Авраам кивнув.

— Я вдихнув у його рот заклинання з потаємним ім’ям Бога. Допоки воно там, Йозеф пересувається і підкоряється моїм наказам. В основному.

— Йозеф не спроможний приймати власні рішення, — пояснив рабі Лев. — Якщо вдихнути життя в суміш глини та крові, то це все одно не наділить істоту душею. Тому Авраам і не може випустити свого Йозефа з виду, щоб він не накоїв лиха.

— Одного разу в п’ятницю, коли настав час молитов, я забув забрати заклинання з рота у Йозефа, — сконфужено зізнався Авраам. Йозеф вибрів із Гебрайського кварталу й нагнав страху на наших сусідів-християн. І тепер гебреї вважають, що завдання Йозефа полягає в тому, щоб нас захищати.

— Батьківські турботи ніколи не закінчуються, — стиха мовила я й посміхнулася. — До речі, про турботи… — Мій дракон заснув і тихенько хропів, прихилившись головою до штукатурки. Повільно, щоб не переполохати його, я почала тягнути на себе ланцюг, аж поки звірюка не випустила свої пазурі зі стіни. Сонно змахнувши крилами, вона стала прозора, як дим, і повільно зійшла нанівець, знову поглинута моїм тілом.

— От якби і Йозеф так умів робити, — заздрісно зауважив Авраам.

— А мені б дуже хотілося вгамовувати свого дракона, витягуючи у нього з рота папірець із заклинанням, — додала я зі свого боку.

І через мить відчула на спині крижаний погляд.

— Хто це така? — спитав чийсь тихий голос.

Новий візитер не був ані великим, ані фізично лячним, але все одно він був вампіром — із темно-блакитними очима на видовженому блідому обличчі під темним волоссям. Щось було владне в погляді, який він на мене кинув, і я інстинктивно відступила від нього.

— Це вас жодним боком не стосується, герр Фукс, — різко кинув Авраам.

— Немає потреби забувати про гарні манери, Аврааме. — Увага рабі Лева перемістилася на вампіра. — Це — фрау Ройдон, герр Фукс. Вона прийшла до Гебрейського кварталу з Малої Страни.

Вампір прикипів до мене поглядом і роздув ніздрі — точнісінько, як Метью, коли він зачував новий запах. Його повіки заплющилися й легенько затріпотіли. Я відступила іще на один крок.

— Навіщо ви прийшли сюди, герр Фукс? Я ж сказав вам, що ми зустрінемося біля синагоги, — мовив Авраам з явним роздратуванням у голосі.

— Ви спізнилися. — Герр Фукс різко розплющив очі й посміхнувся мені. — Але тепер, коли я знаю, чому ви спізнилися, я більше