Дебора Харкнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

Судячи з осудливого виразу обличчя рабі Лева, Авраам відповів щось непристойне й грубе на івриті, а потім, нарешті, зосередив свою увагу на мені. Ми з ним поглянули один на одного, відьма на відьмака, але не змогли довго витримати наші погляди. Я охнула й швидко відвернулася, а він скривився і прикрив рукою очі. Свербіла вся моя шкіра, а не лише ті місця, на які впав його погляд. Атмосфера між нами перетворилися на масу різноманітних яскравих кольорів.

— Це — та, на яку ти чекав, Авраам бен Елія? — спитав рабі Лев.

— Так, — відповів Авраам. Відвернувшись від мене, він уперся кулаками в стіл. — Однак мої сни не підказали мені, що вона є дружиною alukah.

— Alukah? — я поглянула на рабі Лева, чекаючи на пояснення. Це слово було явно не німецького походження, тому я не змогла розшифрувати його.

— Це означає «п’явка». Так ми, гебреї, називаємо створіння на кшталт вашого чоловіка, — пояснив він. — Як би там не було, Аврааме, а Габріель погодився на цю зустріч.

— І ти гадаєш, що я повірю хоча б одному слову потворного чудовиська, яке судить моїх одноплемінників зі свого високого місця в Кагалі, тим часом заплющуючи очі на тих, хто їх убиває? — скрикнув Авраам.

Я хотіла було заперечити, що це вже не той самий Габріель, не той самий Метью, але зупинилася. Те, що я могла зараз сказати, могло призвести до того, що через півроку, коли сюди повернеться отой, середньовічний Метью, всіх присутніх у цій кімнаті повбивають.

— Я прийшла сюди не заради свого чоловіка і не заради Конгрегації, — заявила я, роблячи крок уперед. — Я прийшла сюди заради самої себе.

— Чому? — суворо спитав Авраам.

— Тому, що я — теж ткаля заклинань. І нас залишилося обмаль.

— Ткаль та ткачів було набагато більше до того, як Кагал, тобто Конгрегація, встановила свої правила, — виклично кинув Авраам. — Дай Боже, щоб ми стали свідками народження дітей з таким ж талантами, як наші.

— До речі, про дітей. А де ваш голем? — поцікавилася я.

Давид розреготався.

— Творець Авраам… Що ж скаже твоя родина в Хелмі?

— Скажуть, що я подружився з телепнем, у чиїй голові немає нічого, окрім зірок та дурнуватих фантазій. Ось що вони мені скажуть, Давиде Ганс! — відказав Авраам, почервонівши, як буряк.

Мій вогнедишний дракон, який вже багато днів дрімав, від таких жартів заревів і прокинувся. Не встигла я його — її — зупинити, як звірюка вирвалася на волю. Рабі Лев та його приятелі отетеріло витріщилися на дракониху.

— Інколи вона розважається. Нема про що турбуватися. — Звернувшись до свого фамільяра, я змінила тон із вибачливого на суворий. — Ану злазь звідти!

Та моя дракониха ще міцніше вчепилася пазурами в стіну й пронизливо заверещала. Стара штукатурка не була призначена для такого важкого завдання, як витримувати вагу істоти з розмахом крил у десять футів. Великий шматок її відвалився, і дракониха стривожено заскрекотала. Її хвіст різко вильнув убік і вперся в прилеглу стіну, забезпечуючи додаткову точку опори. Вогнедишна звірюка переможно заверещала.

— Якщо ти негайно не припиниш свої витівки, то я попрошу Гелоугласа, і він дасть тобі чортів, — пробурмотіла я. — Ніхто не бачив повідка? Він схожий на тонкий ланцюжок. — Я озирнулася довкола і помітила його за цеберкою з трісками для розпалювання печі. Він і досі був приєднаний до мене. — Чи не міг би хто-небудь натягнути його й потримати, поки я зажену її назад? — Тримаючи в руках прозорий ланцюжок, я обернулася.

Але чоловіки щезли.

— Отак завжди, — пробурмотіла я. — Троє дорослих чоловіків і жінка. Здогадайтеся з трьох разів, кому випало драконом займатися?

Дерев’яною долівкою загупали важкі кроки. Я вигнулася, щоб визирнути за двері. На мою вогнедишну звірюку втупилася поглядом невеличка рудувата істота в темному вбранні й чорній шапочці на лисій голові.

— Не треба, Йозефе. — Авраам став межи мною та істотою і підняв руки, немов намагаючись урезонити прибульця. Але голем — бо то, напевне, і була та сама легендарна істота, витворена з мулу Влтави й оживлена за допомогою спеціального заклинання, — все одно продовжувала рухатися у бік дракона.

— Йозеф заворожений відьминим драконом, — сказав Давид.

— Гадаю, голем успадкував цікавість свого батька до гарненьких дівчат, — зауважив рабі Лев. — Із текстів, які я студіюю, випливає, що фамільяр відьми часто успадковує деякі риси вдачі свого творця.

— Голем — це фамільяр Авраама? — приголомшено спитала я.

— Так. Коли я зробив перше заклинання, він не з’явився. І я вже було почав думати, що не маю фамільяра. — Авраам знову махнув руками на голема, але той продовжував немигаюче витріщатися на дракона, що розпростерся на стіні. Немовби збагнувши, що у неї з’явився залицяльник, звірюка кокетливо розправила крила так, що на їхні перетинки впало світло.

Я підняла ланцюг.

— А хіба він не з’явився з чимось на кшталт оцього ланцюга?

— Здається, вам із того ланцюга мало толку, — зауважив Авраам.

— Мені ще належить багато про що дізнатися, — обурено відказала я. — Цей вогнедишний дракон з’явився тоді, коли я робила своє перше заклинання. А як вам вдалося витворити Йозефа?

Авраам дістав із кишені жмут грубих мотузок.

— Із отаких вірьовок.

— Я також маю мотузки. — Я потягнулася до торбинки, схованої в кишені моєї спідниці.

— А чи допомагають вам кольори виокремлювати стрічки світу і використовувати їх більш ефективно? — спитав Авраам і підійшов до мене, явно зацікавившись цим різновидом ткання.

— Так. Кожен колір має своє значення, і коли я роблю заклинання, то використовую певні мотузки, щоб зосередитися на певному питанні. — Я сконфужено поглянула на голема. Він і досі стояв, витріщаючись на дракона. — Але ж як ви перейшли від мотузки до істоти?

— Якось до мене зайшла жінка по нове заклинання, яке допомогло б їй завагітніти. Я почав в’язати вузлики на вірьовці і тим часом обмірковував її прохання, а коли скінчив, то побачив, що витворив щось схоже на скелет людини. — Авраам підійшов до столу, взяв аркуш паперу і, не зважаючи на протести свого приятеля, схематично зобразив те, про що ві мені розповідав.

— Схоже на ляльку, — сказала я, поглянувши