Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

Зайти в маєток Елморів, на диво, було навіть простіше, ніж зазвичай – двері стояли навстіж прочинені, а навколо дому туди й сюди вешталися слуги. Не довго думаючи, я перехопила за рукав одну з покоївок, що виносила на вулицю величезний кошик, догори наповнений мідними свічниками. 

– Що відбувається? – запитала я розсіяно, поглядом вже шукаючи кімнату з порталом. Це що, Арденів дім розкрадали? Невже й до цього був причетний Лор’єн? 

Дівчина з кошиком подивилася на мене спершу зверхньо – певно, через відсутність верхнього одягу та побите лице я скидалася на волоцюгу. Та варто було їх опустити очі на мою долоню, що стискала край її рукава, як очі дівчини округлилися, і вона поспішила опуститися переді мною в реверансі. 

– Вибачте, леді, – пробурмотіла вона. Я ж здивовано відступила, і тільки тоді помітила, що покоївка все ще витріщалася на кільце. Таке й справді могла носити тільки аристократка. 

– Ні, ні, – заперечила я, та марно – дівчина боялася пдіняти до мене очі. 

– Лорд Елмор наказав скласти усі речі леді Елмор. Сказав, що маєток потрібно підготувати до нової господині. Ось ми й… прибираємо. 

Я розширила очі. 

– А Мірику куди він подіне? – ляпнула я, а тоді виправилася: – Тобто, леді Елмор?

Та моя обмовка справила на покоївку належне враження – тепер вона, здавалося, остаточно переконалася у тому, що я з якогось знатного роду, раз можу наважитися називати чинну леді Елмор на ім'я. 

– Я чула, що лорд Елмор щедро купив для своєї матері маєток на півдні – аби вона могла потурбуватися про своє здоров’я вдалині від згубного впливу магії та порталів. 

Ще мить тому мені здавалося, що я не можу здивуватися більше, та я помилялася. Повз мене та покоївку прослизнуло ще двійко слуг – вони несли купу пакунків, з яких визирало мереживо і шовки суконь Мірики. 

Коли Арден кілька тижнів тому обіцяв, що розбереться зі своєю матір’ю, я й уявити не могла, що він діятиме настільки радикально. 

– Вам чимось допомогти, моя леді? – служниця вже догідливо відклала кошика та готувалася виконати будь-яку мою забаганку. І все через якийсь там перстень, нехай і родинний!

– Ні, дякую, – відмовилася я. – Впораюся сама. 

Ніхто не намагався мене спинити, коли я, не ховаючись, пройшла до величезної портальної зали. У нічному сяйві Кандоліна вона виглядала особливо прекрасно, та мені ніколи було розглядати красоти міста у високих вікнах. 

Я підбігла до пентаграмного кола і, глибоко вдихнувши, ступила у нього, приготувавшись до чергового падіння. 

Я стояла, затримавши подих, ще кілька митей, аж поки збагнула, що нічого не відбувалося. Паніка знову почала здіймати голову, і я, намагаючись її задушити, вийшла з кола, що мало стати порталом, і ступила в нього знову. 

Та з тим самим результатом – а саме ніяким. 

Портал не працював, жодна руна не світилася чарами. 

Годинник десь у глибині будинку пробив дев’яту.