Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

— Це тільки частина того, Генрі; ти просуваєшся так швидко, що я не встигаю подумати над речами як слід! Я не можу зібратися з думками, аби навіть поміркувати над тими запитаннями, які хотів би поставити, не кажучи вже про те, щоб розібратися з твоїми відповідями. Звідки мені знати, що я маю робити й де я, на якому світі?

Берлінґейм поклав руку поетові на плече й усміхнувся.

— Що це, як не жереб людський — те, про що ти говориш, мій друже? Бездумна хіть породжує людину, і бездумна воля вивергає її з Едему материнського лона, женучи до строкатого бездумного світу. Вона блазень у руках Випадку, іграшка безцільної Природи… вона муха-одноденка, що пурхає, гнана вітром Хаосу!

— Ти мене хибно зрозумів, — сказав Ебенезер, потупивши очі.

Берлінґейм був непохитний; очі його горіли вогнем.

— Хибно? А я так гадаю, що зовсім ні. Колись давно ми сиділи з тобою, як оце зараз, у шинку поблизу Коледжу святої Маґдалени, пам'ятаєш? І я сказав: «Ми сидимо отут, на цій дурній скелі, що несеться крізь пустку і мчить нас до могили». Це наша доля, Ебене, — шукати, і ми достоту прагнемо розшукати нашу душу, і те, що ми знаходимо — це кавалок того самого чорного Космосу, із якого ми явилися і крізь який ми падаємо: безмежний вир простору…

І справді, здійнявся вечірній вітер і почав вдаряти у стіни заїзду. Ебенезер здригнувся і вхопився за край стола.

— Але ж ще стільки питань лишаються без відповідей і стільки всього треба з'ясувати! У мене аж голова йде обертом!

— Їй-бо! — засміявся Берлінґейм. — Якби твій зір був досить ясним, то голова у тебе обертом не йшла б — ти б збожеволів! Цей заїзд видається острівцем у морі безуму, хіба не так? Сліпа Природа завиває зовні, але тут спокійно — як же ми одважуємося залишити його? Однак подивися довкола на цих людей, що обідають і грають у карти так, неначе небо — то материнське лоно! Вони скидаються на курчат, яких, як я одного разу бачив, згодовували велетенській змії в Африці: коли змія вхопила одне з них, то решта почала кудкудакати й метушливо бити крилами, але за якусь хвилю вони вже порпались у землі або ж стояли прямо в неї на спині, чистячи дзьобом своє пір'ячко! То як так може бути, що ці люди не бігають по вулицях, верзучи казна-що, якщо тільки їхній розум не приспаний? — Він стиснув поетову руку. — Ти, так само як і я, добре знаєш, що плоди людської праці можуть бути величними; але перед лицем того, що там, — і він вказав на небо, — це все є зусиллями в Бедламі! Хто краще бачить стан речей: півень, що причепурює своє пір’ячко, сидячи на спині в пітона, чи причинний, що тремтить у своїй цюпці?

Ебенезер зітхнув.

— Але я не бачу жодного зв’язку; усе це не має жодного стосунку до того, що я мав…

— Немає жодного стосунку? — викрикнув Берлінґейм. — Та це ж і є сама суть! Дві речі тільки можуть врятувати чоловіка від безумства. — Він показав рукою на інших завсідників заїзду. — Притупити розум — одна з них, і то найбільш поширена: істину, що доводить людину до шаленства, треба шукати, перш ніж знайдеш, і вона не дається в руки недоумкуватим і короткозорим мисливцям. Але тільки-но її зловили й дослідили, чи то завдяки якомусь чуттю, чи то знанню, єдиною нагальною потребою того, хто її вхопив, є нав'язати їй свою волю, перш ніж вона його занапастить! Чому ти надаєш такої ваги невинності й римуванню, а я пошукам свого батька та двобою з Кудом? Чоловік неодмінно мусить створити свою душу, вхопити й цупко триматися її або сидіти й бурмотіти щось собі в кутку; людина мусить обирати своїх богів і демонів у дорозі, поставити свій підпис на всесвіті та виголосити: «Це Я, а світ — ось він такий-то!» Людина повинна утверджуватись, утверджуватись, утверджуватись або ж бігати й кричати, мов знавісніла. Який же інший шлях залишається?

— Залишається той інший, — сказав Ебенезер, зашарівшись, — яким я тікаю…

— Що? От дідько, авжеж! Той стан, у якому я тебе знайшов у коледжі! Скількох таких я бачив у Бедламі — з широко розплющеними очима, загиджених нехлюїв, сліпих до світу! Дехто з них зводить своє життя до єдиного жесту, повторюючи його знов і знов; інші, поринувши у свої думки, так заклякають, що їхні кінцівки залишаються там, де їх покладеш; а ще декотрі видають себе за когось іншого: Александра, Папу Римського чи навіть Поета-лауреата Меріленду…

Ебенезер підвів голову, непевний, чи то Берлінґейм мав на думці його, чи самозванців.

— Тож підсумок цього такий, — виснував його приятель, — якщо ти хочеш уникнути цієї долі, то мусиш або прийняти, або відринути мене, а заразом і той шлях, що ми обрали, незважаючи на те мінливе світло, у якому ми незмінно постаємо, так, як ти мусиш прийняти самого Себе як Поета і Дівака попри все, або відкинути це заради чогось кращого. — Він підвівся. — У будь-якому разі не шукай цілковитого розуміння — ці пошуки нічого б не дали, і для них немає часу. Тепер ти поїдеш зі мною чи залишишся?

Ебенезер насупив чоло і зиркнув спідлоба.

— Я поїду, — сказав він нарешті й вийшов з Берлінґеймом до коней. Ніч була бурхлива, але не без приємності: теплий вологий вітер з ревінням задував з північного заходу, збиваючи піну на воді, гнув, мов галуззя, сосни, і гнав рвані хмари повз зірки.

Обоє подивилися вгору на цю пишноту ночі.

— Забудь слово небо, — сказав Берлінґейм мимохіть, поколихуючись на своєму мерині, — це тільки шори на твоїх очах. Немає там ніякої небесної бані.

Ебенезер двічі чи тричі моргнув; скориставшись із цієї вказівки, він уперше в житті побачив нічне небо. Зірки більше не були цятками на чорній півкулі, що, неначе дах, нависала над його головою; зв'язок між ними він тепер бачив у трьох вимірах, з яких глибина відчувалася найгостріше. Довжина і ширина простору між зірками супроти неї здавалася нікчемною; його зараз вразило те, що декотрі були ближче, декотрі — далі, а інші — просто