Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

неймовірно далеко. Побачені під таким кутом, сузір'я повністю втратили свій зміст; їхня оманлива природа викрила себе так само, як і фальшиве припущення, що робить мореплавець, орієнтуючись за зірками, і Ебенезер відчув, що загубився в просторі. Він не був у змозі збагнути, де верх, а де низ: зірки просто були десь там, однаково і нагорі, і внизу під ним, вітер, здавалося, дув не з боку затоки, а безпосередньо зі сторони самого небосхилу, цих безмежних хідників космосу.

— Божевілля! — прошепотів Генрі.

Ебенезерів шлунок перевертався; він похитнувся в сідлі й заплющив очі. На якусь запаморочливу хвилю, перед тим як він повернувся назад, йому здалося, що він стоїть догори ногами на дні планети й, замість дивитися вгору, дивиться вниз на зірки, і тільки завдяки тому, що він стиснув ноги довкола боків своєї кобили та міцно обома руками вчепився в луку сідла, він втримався і не впав сторч головою в цю неосяжну хлань!

24

Подорожні слухають розповідь про виняткове мучеництво отця Джозефа Фітцморіса з Товариства Ісуса: оповідку, що, як згодом виявиться, більше стосується справи, ніж здавалося спочатку

Ебенезеру й Генрі Берлінґейму знадобилося менше години, щоби в цю вітряну погоду верхи дістатися мети їхньої подорожі; вони проїхали чотири милі на схід від селища Оксфорд, а потім, повернувши на південь, проїхали ще десь із милю дорогою, що вела крізь ліс і тютюнові поля до невеличкої рубленої хатини на березі річки Айленд-Крік, яка, подібно до більшої річки Тред-Ейвон, впадала до Великого Чоптанку.

— Чоловік, з яким ти тут зустрінешся — людина непересічна, — сказав Берлінґейм, коли вони вже під'їжджали. — Він і сам щось на кшталт Куда, але на боці ангелів. Корисний для нас чоловік.

— Томас Сміт? — запитав Ебенезер. — Не пригадую, щоб Чарлз Калверт щось мені про нього розповідав… — він затнувся і поморщився. — Тобто я хочу сказати, що ніколи не чув, щоб ти про нього розповідав.

— Ні, — засміявся Генрі, — можливо, я про нього і не згадував. Він єзуїт аж до самісіньких кісток, і можна бути впевненим у тому, що Томас Сміт — це його несправжнє ім'я. Але, незважаючи на це, він — славний чоловік, що полюбляє хильнути пивка та кохається в конях. Щоп'ятниці він пиячить на пару з Ліллінґстоном — католицьким священником (тим самим, що допоміг мені викрасти листи Куда два роки тому, у Плімутській гавані); якось після однієї з таких пиятик вони верхи на коні в'їхали до зали суду в Телботі та назвали її Ламбетським палацом[51]! Подейкують, що цей Сміт прибув з Канади, щоб шпигувати на користь французів…

— На Бога, і що, Балтимор довірив йому «Діярій»?

Берлінґейм знизав плечима.

— Я так скажу, їхня відданість не обмежується Францією та Англією. У будь-якому разі, потроху тут вистежуючи, Сміт може принести нам чимало користі, і в нас є достатньо свідчень, аби зрозуміти, що він за один: торік губернатор Коплі звинуватив його у підбуренні людей проти уряду разом з полковником Сеєром, і йому ледве вдалося уникнути арешту.

Цей вислів «відданість не обмежується» збентежив Ебенезера, але він був надто заклопотаний власними проблемами, аби запитати в Берлінґейма, чи то мовилося про Справедливість, чи, скажімо, він натякав на міжнародне римське католицтво. Вони припнули своїх коней, і Берлінґейм тричі, повільно й різко, постукав у двері хатини.

— Хто там?

— Тім Мітчелл, друг, — сказав Берлінґейм.

— Тім Мітчелл, кажете? Мені доводилося чути це ім'я. — Двері відчинилися, але тільки для того, щоб чоловік всередині міг піднести догори ліхтаря, і досі залишаючись міцно прикутими ланцюгом до одвірка. — І що вам знадобилось о цій пізній порі?

— Я шукаю коняку, що заблукала, аби привести її до хазяїна, — відповів Берлінґейм, підморгнувши Ебенезеру.

— Он як? Чи не надто багато клопоту за таку малу винагороду?

— Я матиму по заслугах уже на небесах, панотче; а зараз мені стане й того, що чоловік отримає свою кобилу назад.

Ебенезер було припустив, що тільки з делікатності Берлінґейм, вдавшись до такої алегорії, говорить про втечу С'юзен Воррен, але в кінці він розпізнав гасло якобітів.

— Ха! — вигукнув чоловік всередині, знімаючи двері з ланцюга та відчиняючи їх навстіж. — І він матиме її, якщо Товариство Ісуса ще не геть втратило свого хисту! Ну ж бо, пане, заходьте, прошу! Я б не мався так на бачності, якби вас там не було двоє.

Їхній господар, як то побачив Ебенезер, зайшовши до хатини, у жодному разі не був таким грізним, як то можна було виснувати з його густого басистого голосу та розповіді про його подвиги: на зріст він був ледве заввишки п'яти футів, тендітної статури та рум'яний на виду; обличчя над церковним комірцем було радше тевтонського, аніж галльського типу, і попри те що йому було вже майже п'ятдесят, воно мало хлопчачий вираз, на який можна часто натрапити в осіб, що дотримуються целібату. У хатині було чисто, і, якщо не звертати уваги на пляшку з вином на столі й ряд боклажок уздовж полиці коминка, помешкання було обставлено аскетично, неначе чернеча келія. Попри всю свою любов до чарки, священник, здавалося, був кимось на кшталт вченого: попід стінами вишикувалась така кількість книжок, якої Лауреат не бачив зібраною в одній кімнаті, відколи полишив Коледж Маґдалени, а довкола пляшки були розкладені інші книжки, численні папери та письмове приладдя.

— Цей молодий чоловік — містер Ебен Кук, з Лондона, — сказав Берлінґейм. — Він — поет і мій друг.

— Ти ба, і справді поет?! — Сміт жваво потряс руку Ебенезеру. Він мав звичку, що, безумовно, частково завдячувала своєю появою малій статурі, але також натякала на певну жіночність у його поведінці — зводитися навшпиньки та широко розплющувати свої блакитні очі, розмовляючи з кимось. — Це ж просто неймовірно, сер, я в захваті! І чи віршує він ad majorem Dei gloriam[52], як це йому і належить?

Ебенезеру ніяк не спадала на думку жодна дотепна відповідь на це каверзне жартівливе запитання, однак Берлінґейм відказав:

— Радше ad majorem Baltimorensi gloriam, панотче: він отримав посаду Лауреата Меріленду від Чарлза Калверта.

— Що далі, то краще!

— А щодо його відданості, то за це не