Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

Говорячи ці слова, він так осудливо поглядав на Ебенезера, що поет почав пекти раків, звеселивши тим інших гостей, і запропонував пізніше відшкодувати ще й кошти, пов'язані з виправою Тімоті. Він був радий вийти з-за столу, коли довгий сніданок нарешті добіг кінця, хоч йому й не дуже припала до смаку та думка, що в подорож до східного узбережжя доведеться вирушити разом з Берлінґеймом. Щойно вони вирушать в путь і він зостанеться з ним наодинці, йому треба буде якось вирішити те питання, з'ясування якого через їхню квапливу зустріч сьогодні вранці на деякий час відклалося: якими мають бути їхні стосунки в майбутньому. Про те, що вони можуть зоставатися такими, як досі, а одкровення минулої ночі можуть лишитися без обговорення, не можна було й подумати.

Одначе, коли близько опівдня вони вирушили в дорогу — Ебенезер верхи на древній чалій шкапі капітана Мітчелла, а Берлінґейм на власному баскому трирічному мерині, — він ніяк не міг придумати перший крок, щоб розпочати розмову, боячись, що йому потім забракне мужності, а Берлінґейм не виказував жодної охоти говорити про щось більш особисте, аніж про те, який сьогодні незвичайно теплий, як для цієї пори року, день (яку, за його словами, мешканці колонії називали «індіанським літом»), про плантаторів та індіян, що час від часу траплялися їм на шляху, і про мету їхньої подорожі.

— Округ Калверт лежить якраз навпроти Дорсету, по той бік Чесапіцької затоки, — пояснив він. — Якщо ми відпливемо звідси й прямуватимемо, не відхиляючись, на схід, то зійдемо на берег дуже близько від мису Кука. Але попливемо ми дещо на північний схід, туди, де живе Том Сміт, що трохи вверх по затоці над Дорчестером; саме в нього є наступна частина «Діярію».

— Роби, як вважаєш за краще, — відповів Ебенезер, і, попри своє бажання говорити відверто й викласти все начистоту, він, несподівано для себе, замість того завів мову про С'юзен Воррен, якій, як він виголосив, був удячний за те, що вона зламала свою обіцянку, і попросив Берлінґейма не перешкоджати їй і дати втекти до батька. Берлінґейм пообіцяв взагалі не шукати свинарку, змінивши предмет розмови на щось таке саме далеке від того, що займало думки поета. Так вони їхали дві чи три години аж до обіду, коні йшли лінивою ходою, і з кожним разом, коли вони перекидалися пустими фразами, Ебенезеру ставало дедалі важче торкнутися цієї справи, доки вони нарешті не прибули до свого найближчого місця призначення — пришибу для човнів на тому боці Чесапіцької затоки, що належав до округу Калверт, — коли він зрозумів, що, порушивши це питання зараз, виставить себе на посміх, і тому, зітхнувши, пообіцяв собі, що наступного ж ранку щонайперше з'ясує стосунки зі своїм колишнім учителем, а може, ще й увечері того ж таки дня.

Берлінґейм винайняв напівбаркас, щоб переправитися самим і перевезти тварин до Телботу, і вони подолали цю відстань у десять миль без жодних пригод. Коли вони входили в широке гирло річки Чоптанк, що розділяло округи Телбот і Дорчестер, Берлінґейм вказав на лісисту косу на відстані майже двох миль по правому борту і сказав:

— Якщо я не дуже помиляюся, друже, то оцей мис отамо — то і є твій мис Кука, а Молден розташований десь там, за тими деревами.

— Святі Небеса! — вигукнув Ебенезер. — Ти не казав, що ми пропливатимемо так близько! Прошу, висади мене там на берег і приєднуйся до мене, коли владнаєш свою справу!

— Це було б двічі нерозважливо, — відповів Генрі. — По-перше, ти ще не звик мати справу з місцевими типами так, як я; та й, крім того, не подобає, щоб їхній пан і Лауреат прибував сам без жодного супроводу, як ти гадаєш?

— Тоді ти повинен поїхати разом зі мною, Генрі, — благально мовив Ебенезер, і певна різкість у його голосі, що впродовж дня була єдиною ознакою його мук, зникла остаточно. — Ти ж можеш здобути «Діярій» пізніше, хіба ні?

Але Берлінґейм похитав головою.

— Це було б так само нерозважливо, Ебене. Залишається дві частини «Діярія», які ще потрібно знайти: одна в Тома Сміта з Телботу, а інша у Вільяма Сміта з Дорсету. Тома Сміта я знаю в обличчя і знаю, де він живе; ми можемо забрати його частину завтра і вирушити до Кембриджа. А оцей Вільям Сміт геть мені не знайомий: поки ми його шукатимемо, Куд може вбити та пограбувати обох. І поза тим, в Оксфорді, де ми зійдемо на берег, є цирульник, який трохи підстриже тебе або поголить для перуки, я заплачу.

Під впливом таких доводів і від прояву такої великодушності Ебенезер не міг нічого заперечити, хоч серце його і стислося, коли вони залишили мис Кука за кормою і повернули на північ вгору по меншій річці Тред-Ейвон до селища, що звалось по-різному — Оксфорд, Тред-Гевн і Вільямштадт. Там вони зійшли на берег і навідалися спочатку до обіцяного цирульника, якому Ебенезер, піддавшись якомусь раптовому припливу дружніх почуттів, звелів підстригти його волосся на манір того, що носили в Провінції, замість того, щоб поголитися наголо під перуку; а потім вони завітали до заїзду біля пришибу, де пообідали холодною смажениною з дикої качки, запивши її пивом, також за рахунок Берлінґейма. Гадаючи, що там вони і заночують, Лауреат пообіцяв собі зусібіч розглянути питання стосунків Генрі з Анною, щойно вони почнуть лаштуватися до відпочинку на ніч, аби раз і назавжди з'ясувати, як йому до цього ставитися; але Генрі сам зруйнував цей його намір, заявивши після обіду, що дня ще цілком вистачить, аби встигнути дістатися помешкання Томаса Сміта, та запропонував, не гаючи часу, заволодіти його частиною «Діярія».

— Бо присягаюся, — сказав він, утираючи рота рукавом каптана, — цей доказ є настільки викривальним для Куда, що він ні перед чим не зупиниться, аби лиш запопасти його, і не знехтує жодним натяком на те, де він може бути. Тож вирушаймо. — Він підвівся з-за столу, щоб іти до коней; але на півдорозі до дверей, озирнувшись, побачив, що Ебенезер, замість слідувати за ним, досі сидить, схилившись над своєю пустою тарілкою, посмикуючись, зітхаючи й цокаючи язиком.

— Ах, так, — сказав він, вертаючись назад. — Тебе щось бентежить. Це тому, що ти так близько був від свого маєтку й так і не дістався його?

Ебенезер похитав головою так,