Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

Отак роздумуючи над тим, що ж робити далі та раз у раз відмовляючись від своїх намірів, він знову заснув; а коли прокинувся наступного разу, був уже пізній ранок. Берлінґейм тим часом вже вдягнувся і пішов, а на столі, поруч із глеком і мискою, лежали шматок мила, бритва, повний набір одягу джентльмена, разом з черевиками, капелюхом і шпагою, та — о, чудо із чудес — гросбух, що він здобув у закладі Бена Бреґґа під назвою «Знак крука»! Лауреат зрадів, уздрівши цей дар, і, всупереч тому потрясінню й розчаруванню, що йому довелося пережити минулої ночі, він не міг не думати про свого благодійника з певного теплотою. Він вискочив з ліжка, стяг із себе липке, огидне лахміття, яке день і ніч носив, відколи його полонили пірати, і став відчайдушно шкребти себе з ніг до голови. Потім, перед тим як поголитися, він не зміг втриматися від того, щоб не перечитати вірші у своєму записнику — особливо той славень невинності, який — байдуже, брехала С'юзен Воррен чи ні — набув такого значення завдяки її згадці про Джоан Тоуст та останнім пригодам Лауреата. Поки голився, він знов і знов повторював чотиривірші з почуттям фізичного і духовного задоволення, що чимдалі зростало. Це був розкішний ранок, саме такий, щоб ще раз підтвердити відданість своїй сутності, — сонячний і чистий, свіжий, наче в квітні, попри те що надворі була інша пора року. Борода зникла, а з'явився натомість одяг, який, хоч і був шитий не на нього, а тому не дуже ладно на ньому сидів, однак був принаймні добротний; за винятком засмаглих рук і обличчя та дещо скуйовдженого волосся, він, скінчивши вбиратися, більше скидався на Лауреата і більше відчував себе ним, ніж будь-коли, відтоді як залишив Лондон. Йому аж терпець уривався, так кортіло вирушити до Молдену, тим паче що там на нього могла чекати Джоан Тоуст!

Брови його тепер насупилися, обличчя здригалось і посмикувалося; досі залишалося нерозв'язаним питання — як убезпечити себе і пройти, уникнувши пазурів капітана Мітчелла, і треба було ще вирішити, як тримати себе з Берлінґеймом. Перше, здавалося, було безмежно простішим од другого, що ускладнювалося не тільки тим, що він не був певен, як йому слід поставитися до тих речей, які відкрив його друг, а й також соромом перед мокрим ліжком — адже цю його дитячість Генрі майже напевно примітив, — а до того ж вдячністю за подарований одяг. Насправді ж, що більше він розмірковував над тим, як же йому слід себе тримати, то більш заплутаним йому видавалося це питання, і, зрештою, це закінчилося тим, що він повернувся до вікна і, обіпершись об підвіконня, втупився бездумним поглядом у два надгробки внизу побіля річки.

За деякий час він почув, як хтось піднімається східцями, і сам Генрі просунув голову до кімнати.

— Ну ж бо, ворушися, пане Лауреате, а то пропустиш сніданок! Еге, ну чим не дворак у церкві святого Павла!

Ебенезер зашарівся.

— Генрі, я мушу зізнатися…

— Тссс, — застеріг Берлінґейм. — Мене звати Тім Мітчелл, сер. — Він увійшов до кімнати та зачинив двері. — Вони чекають там внизу, тож говоритиму коротко. Я послав твого слугу по скриню до Сент-Мері: він дістанеться Молдену раніше за нас і все там приготує до твого приїзду. А тепер слухай: у графстві Дорчестер є такий собі Едвард Кук, п'яниця і рогоносець — плантатор, що вирощує дур-зілля; два роки тому він поскаржився на те, що його дружина порушує подружню вірність, звернувшись з петицією до губернатора Коплі, і його так підняли на глум, що він надумав втопити своє горе в пляшці. Я сказав Віллу Мітчеллу, що ти і є той самий бідака, який, перебравши, має звичку вдавати із себе Лауреата, і він мені повірив. Поводься тверезо, буцім тобі соромно сьогодні вранці, і нема про що хвилюватись. Ну, а тепер поквапся!

І, не давши поетові часу заперечити, Генрі, взявши його за руку, повів до сходів, примовляючи наполегливим тихим голосом:

— Твоя подруга-свинарка випурхнула з клітки, і Мітчелл заявив, що вона вирушить до Кембриджа з тим сріблом, що, як він думає, ти їй дав. Я негайно ж сідлаю коня, щоб знайти та привести її; а от ти маєш перепросити у нього і запропонувати свою допомогу в цих моїх пошуках, щоб таким побитом спокутувати свої гріхи. Ми можемо забрати рештки «Діярію» на шляху до Молдену, і я передам його Ніколсону, коли повернуся назад. — Вони підійшли до їдальні. — На Бога, не забудь тепер: я — Тім Мітчелл, а ти — Едвард Кук з Дорсету.

В Ебенезера не було жодної можливості погодитися чи висловивши незгоду з подібним перебігом подій: його підштовхнули, і він опинився в їдальні, де капітан Мітчелл і декілька вчорашніх гостей споживали сніданок, який складався з рому та м'яса, що, зі слів Берлінґейма, було смаженою шинкою з молодої ведмежатини. Вони подивилися на Ебенезера, дехто з посмішкою, а інші з певною злобою, яку однак, зважаючи на те, що він був приятелем Тіма, вони відкрито не виявляли. Коли двоє новоприбулих сіли і їм подали їсти, Берлінґейм повідомив присутнім те, що вже раніше сказав Мітчеллу, — що їхній видатний гість ніякий не поет Ебенезер Кук, а рогоносець Едвард Кук. Ця новина дала привід для масних жартів, що не вщухали декілька хвилин, а по тому Ебенезер, виголосивши чудову промову, перепросив у присутніх за те, що видавав себе за іншого, і за свою дещо непристойну поведінку, зголосившись пособити Тіму в його пошуках служебки-втікачки.

— Ну, якщо вже вам так хочеться, — буркнув капітан Мітчелл і дав останні настанови Берлінґейму: — Пошукай-но її добре у старого Бена Сперданса, Тімоті. Там у нього ціле лігво злодіїв і повій, і може так статися, що вона знову туди втекла, маючи намір пристати до своїх посестер, цих псяюх-з-калабані саме тепер, коли в Кембриджі засідає суд.

— Я пошукаю, — усміхнувся Берлінґейм.

— І гляди там, не барись і за тиждень привези цю міс С'юзен, бо я маю сказати їй декілька теплих слів. Я покладу край цій пиятиці та самовільним відлукам, присяй-бо! Кожен цимбал, що тут з'являється, платить їй два фунти, аби зиркнути на її задок, та ще й вірить, розвісивши вуха, цій байці про білого бичка, а на мене лягають витрати, щоб знову повернути її додому!