Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

— Ти ніколи не бачив Чарлза Калверта, — мовив Берлінґейм. — Як його не бачив останнім часом жоден незнайомець, що непроханим з'являється в нього на порозі: це було одним з моїх обов'язків — зустрічати таких відвідувачів і вивідувати, що в них на думці. Коли повідомили про твій прихід, я попросив Його Світлість, аби він дозволив мені перебратися на нього, як це зазвичай траплялося із сумнівними гістьми. Мені всього-то і треба було, що припудрити бороду та вдавати, що суглоби закостеніли… — Він змінив свій голос так, що той став звучати достеменно як голос, яким він розповів Ебенезерові історію Провінції. — А вже підробити голос і жести — то для мене дитяча забавка.

Ебенезер не міг приховати свого розчарування; на його очах забриніли сльози.

— Ет, та яке це має значення? — Берлінґейм сів поруч з ним на ліжко й обійняв за плечі. — З тієї ж самої причини я деякий час вдавав із себе Пітера Сеєра — аби випробувати тебе. Та й, крім того, Балтимор чув розмову і повністю підтримав усе, що я сказав. Він дав свою цілковиту згоду і благословив твій патент, присягаюся. — І він притулив Ебенезера до себе.

— Скажи мені правду, Генрі, — став далі допитуватися Лауреат, звільняючись із обіймів. — Які твої стосунки з Анною?

— Ех, і знову наш приятель Бертран, — спокійно сказав Берлінґейм. — А ти як думаєш, Ебене?

— Я думаю, що ти потайки закоханий у неї, — кинув йому з докором Ебенезер.

— Ти помиляєшся, бо в тому немає ніякої тайни.

— Жодних побачень і таємних зустрічей? Ніяких «мій миленький», «моя душечко»?

— Любий друже, думай, що кажеш! — рішуче сказав Берлінґейм. — Твоя сестра зробила мені честь, відповівши на мої почуття, і мала розум не накликати на себе вітцівського і братнього гніву у відповідь на це. Щодо мене, то я люблю її так само, як люблю тебе — не більше, не менше.

— Авжеж, «так само», а це ж як? — запитав поет. — Чи не треба додати до цього переліку ще й Порцію, Доллі з «Володаря морів», Генрі Мора та вкриті мохом пеньки дерев? Чому мій батько з ганьбою вигнав тебе із Сент-Джайлза?

— Ти перевтомився, — сказав Берлінґейм, не встаючи з ліжка. — Дай-но я заспокою тебе.

Сльози покотилися по щоках Ебенезера.

— Вилупку Содомський! — заволав він і, підхопившись на ноги, схилився над своїм навчителем. — Ти розплів вінок моїй сестрі, а зараз маєш хіть розплести й мені!

І хоча перевага в зрості й ініціатива були на його боці, та все ж Лауреат не міг тягатися з Берлінґеймом, який був дещо важчим, значно зграбнішим і безмежно досвідченішим у мистецтві боротьби: менш ніж за хвилину він вклав Ебенезера обличчям до ліжка, заломивши йому руку за спину.

— Правда в тому, Ебене, — вирік він, — що я прагнув оволодіти вами, відколи вам виповнилося дванадцять, так сильно я любив вас. У старого Ендрю виникли якісь підозри щодо цієї любові, і він так розлютився, що вигнав мене. Але клянуся честю, що стосується мене, то твоя сестра й досі ще дівиця. А щодо тебе, то хіба ж ти думаєш, що я не зміг би приневолити тебе зараз, якби схотів? Але я цього не роблю і не стану робити; у зґвалтуванні є свої радощі, але вони не варті ані нашої дружби, ані любові твоєї сестри.

Він відпустив руку і ліг, повернувшись спиною до Ебенезера. Поет, приголомшений тим, що щойно взнав, лежав ані руш, не відновлюючи своїх спроб напасти і навіть не міняючи свого положення.

— Що може вийти з того кохання між мною і Анною? — запитав Берлінґейм. — У мене немає ні статків, ні становища, немає навіть батьків. Гадаєш, я марнував би своє сім'я на свиней, якби міг засіяти Анну Кук? Гадаєш, я став би пурхати по світу, якби міг узяти її собі за жінку? Здається, твій приятель Макевой правду казав, Ебене: тобі геть нічого не відомо про великий справжній світ!

Лауреатові і справді стало шкода свого друга, якого спіткала така лиха доля; а що він не був певен того, як сильно йому слід виказувати своє обурення, і позаяк те, що він довідався стосовно Анни та лорда Балтимора, залишило в його душі якусь гірку меланхолію, то ані його спочуття, ані його гнів так і не потрапили здобутися на голос. Він тепер не знав у світлі всього того, що сталося, як зможе знову дивитися в очі Берлінґейму, не кажучи вже про те, щоб спати з ним в одному ліжку. Що вони могли сказати один одному тепер? Йому здавалося, ніби його несказанно ошукали, і на нього впав якийсь важкий тягар — але це почуття було навіть у дечому приємним. Сховавши обличчя в подушку, з очима, досі мокрими від сліз жалю до себе, він пригадав один з тих дивовижних снів, який йому снився, коли він непритомний лежав у кубрику на борту «Посейдона»: Берлінґейм і Анна стояли разом біля облавка корабля, помахуючи йому, а він плив у зеленуватому, теплуватому морі, гладенькому, як стіл. Це видіння так глибоко схвилювало його, що він цілком поринув у нього; і, заплющивши очі, він дозволив морю омивати своїми теплими хвилями його здухвину і стегна.

У спробах дошукатися суті речей Лауреат опиняється неподалік Молдену, до якого залишається рукою подати, але замість того, щоб туди потрапити, він ледь не падає до зірок

Надворі був уже ранок, коли Лауреат прокинувся: рідке проміння осіннього сонця торкалося його повік, і його охопило гнітюче почуття, коли він усвідомив, що вперше, відколи ще був малою дитиною, він намочив ліжко. Він не смів і поворушитися, боячись розбудити Берлінґейма, адже тоді його ганебний вчинок було б викрито. Як же його приховати? Він було подумав випадково розлити на ліжко воду з глека, але відмовився від цієї затії, вважаючи її недостатньо переконливою. Єдине, що залишалося, — це непомітно полишити будинок, позаяк він тепер ні в якому разі не міг мати жодних справ зі своїм другом, і самому вирушити до Молдену, перш ніж хто-небудь прокинеться: але, по-перше, йому забракло відваги для такого кроку, та й, крім того, він не знав, як дістати харчі, щоб прогодувати себе і Бертрана, і як знайти спосіб