Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

— Найкраще, що може зробити людина, коли їй страшно, це напасти! Збурити кров і обернути страх на лють. Положення в нас вигідне, і ми не будемо їх тут ждати!

— Ти певен?

— Ми йдемо, — сказав Тридуба й відвернувся.

— Ми йдемо, — прогарчав Доу, лютим поглядом підбурюючи карлів: ану спробуйте відступитись.

— На рахунок «три»! — прогуркотів Грозова Хмара.

— Ага, — сказав Мовчун.

Шукач ковтнув, досі точно не знаючи, піде він чи ні. Тридуба визирнув із-за дерева, стиснувши вуста в сувору рівну риску та стежачи за постатями в тумані та здорованем посеред них. Одну долоню він завів за спину й розгорнув, наказуючи зачекати. Чекаючи потрібної відстані. Чекаючи слушного часу.

— Мені йти на «три», — прошепотів Дрижак, — чи після трьох?

Шукач хитнув головою.

— Байдуже, аби тільки пішов.

От замість ніг у нього були наче два великі камені.

— Один!

Уже «один»? Шукач озирнувся через плече й побачив тіло Катіль, що лежало, витягнувшись, під його ковдрою біля згаслого багаття. Можливо, це мало його розізлити, але тільки злякало ще більше. Правду кажучи, він не мав бажання скінчити так, як вона. Він ковтнув і відвернувся, а тоді міцно взявся за ручку ножа й руків’я меча, що їх він позичив у мертвих. Залізо страху не відчуває. Добра зброя, готова до кривавої роботи. Він хотів би й сам бути хоч наполовину таким готовим, але він уже робив це і знав, що по-справжньому готовим не буває ніхто й ніколи. Тут не треба бути готовим. Треба просто йти.

— Два!

Майже пора. Він відчув, як його очі широко розплющуються, ніс втягує холодне повітря, а шкіру пощипує від холоду. Він занюхав людей і загострені сосни, шанка й вологий туман. Почув швидке дихання позаду, повільні кроки внизу, крики збоку й гупання власної крові у себе в жилах. Він бачив усе до дрібниць, і все рухалося повільно, так, як крапає мед. Довкола нього рухалися люди, суворі люди з суворими лицями, вони переминалися з ноги на ногу, протистояли страху та туману й готувалися. Вони збиралися піти, він у цьому вже не сумнівався. Він відчув, як почали стискатися м’язи у нього в ногах, штовхаючи його вгору.

— Три!

Тридуба переліз через дерево першим, а Шукач пішов просто за ним; повсюди довкола нього йшли в атаку бійці, повітря було повне їхніх криків, їхньої люті та їхнього страху, а він біг і кричав, тупав ногами так, що аж трусилися кістки; дихання й вітер стали стрімкими, чорні дерева й біле небо падали й хитались, туман летів на нього, а всередині туману чекали темні постаті.

Він замахнувся на одну з них мечем, із ревом промчавши повз неї, і клинок глибоко врізався в неї й відкинув її назад так, що Шукач наполовину розвернувся й подався за нею, закрутившись, упавши й закричавши. Клинок глибоко врізався в ногу якомусь шанка й відтяв йому стопу, а тоді Шукач збіг зі схилу, ковзаючись у сльоті й намагаючись випростатись. Довкола повсюди лунали звуки бою, притлумлені й чудернацькі. Голосно лаялися бійці, гарчали шанка, гриміло й гупало залізо, стикаючись із залізом і плоттю.

Він крутнувся й прослизнув між деревами, не знаючи, звідки може прийти наступний плоскоголовий, не знаючи, чи не отримає він наступної хвилини спис у спину. Він побачив у мороці якусь постать і поскакав на неї, щосили волаючи. Туман перед ним неначе розсіявся, і він із жахом загальмував і спинився. Крик хрипко вирвався з його горла, і він, кваплячись утекти, мало не перекинувся на спину.

Щонайбільше за п’ять кроків від нього був Страховидло, як ніколи великий і грізний; його татуйована плоть була обтикана зламаними стрілами. До того ж він тримав за шию витягнутою рукою якогось карла, що хвицався та пручався. Мальовані сухожилля у нього в передпліччі скрутились і зіщулились, величезні пальці стиснулись, і карл вирячив очі й роззявив рота, з якого не вийшло жодного звуку. Пролунав хрускіт, і велетень відкинув труп, як ганчірку, а той покотився по снігу та багнюці, метляючи головою, і завмер.

Страховидло стояв у потоках туману йди вився з-за своєї чорної маски згори вниз на Шукача, а Шукач дивився на нього, майже готовий обісцятись.

Але деяких речей не можна не робити. Краще їх зробити, ніж жити в страху перед ними. Так сказав би Лоґен. Тож Шукач відкрив рота, зарепетував якомога голосніше й пішов у наступ, розмахуючи над головою чужим мечем.

Велетень підняв велику руку в залізній броні та спіймав клинок. Метал дзвякнув об метал так, що в Шукача зацокотіли зуби, меч вирвався з його руки й закрутився, та він тієї ж миті вдарив ножем і підсунув його велетневі під руку, зануривши по руків’я в його татуйований бік.

— Ха! — вигукнув Шукач, але радіти йому довелося недовго.

Величезна рука Страховидла промайнула в тумані й ударила його тильним боком у груди так, що він забулькав і полетів. Ліс закрутився, і не знати звідки виросло дерево та врізалося йому в спину так, що він розтягнувся в багнюці. Він спробував подихати, але не зміг. Спробував перекотитись, і не зміг. Біль душив йому ребра, налягаючи на груди великою брилою.

Він поглянув угору, хапаючись руками за землю. Йому ледве вистачало духу навіть на стогін. Страховидло без поспіху йшов до нього. Сягнув униз і витягнув зі свого боку ніж. Між його величезними пальцями ніж скидався на іграшку. На зубочистку. Він закинув його в дерева, і за ножем потягнувся довгий слід із крапель крові. Страховидло підняв величезну броньовану ногу, готовий наступити Шукачеві на голову й роздушити йому череп, як горіх на ковадлі, а Шукач міг хіба що лежати на місці, безпорадний від болю та страху, з великою тінню на обличчі.

— Ах ти падло!

Із-поміж дерев вилетів Тридуба, врізався щитом у броньоване стегно велетня та збив його вбік. Величезний металевий чобіт чвакнув у землі зовсім поряд із обличчям Шукача та оббризкав його болотом. Старий наступав, рубаючи Страховидлу голий бік, поки він не відновив рівноваги, гарчав і лаявся на нього, тим часом як Шукач охав і кривився, намагаючись устати й лише сідаючи спиною до дерева.

Велетень викинув броньований кулак із такою силою, що розтрощив би хату, та Тридуба просто обігнув його й відбив щитом, здійняв меч і залишив у масці Страховидла жахливу щербину, так, що той відхилив