Джоан Роулінг - Убивчий білий, Джоан Роулінг

69

Я передбачив усі випадковості — і давно.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

По двадцятихвилинній подорожі поїздом метро Робін вийшла на станції «Ворик-Авеню». Цієї частини Лондона вона майже не знала. Її завжди принаджувала назва Літтл-Веніс — «Маленька Венеція», адже вона мала саме таке екстравагантне друге ім’я, бо зачали її у справжній, великій Венеції. Понад сумнів, тепер ці місця асоціюватимуся в неї з Метью і з гірко-напруженою розмовою, яка точно чекає на неї у барі край каналу.

Робін рушила вздовж вулиці під назвою Кліфтон-Віллас, де лапаті дерева розкинули прозоро-яшмові крони над квадратними будинками, чиї кремові стіни золотило надвечірнє сонце. Тиха краса теплого літнього вечора пробудила в Робін раптову й потужну меланхолію, бо згадався точно такий самий вечір у Йоркширі — десять років тому, їй ледь минуло сімнадцять,— коли вона, відчайдушно збуджена, поспішала від батьківського будинку, хитаючись на високих підборах, на перше побачення з Метью Канліффом, який щойно склав іспит на права і повезе її у Гарроґейт.

І ось вона знову йде до нього, щоб прокласти навічно різні шляхи, якими тепер підуть їхні життя. Робін зневажала себе за цей сум, за спогади про спільно пережиті радості, за якими прийшло кохання,— адже краще б зосередитися на його невірності й недобрості.

Вона завернула ліворуч, перейшла на той бік вулиці й рушила далі, тепер уже у прохолодній тіні цегляної стіни, що тягнулася праворуч уздовж Бломфілд-роуд паралельно до каналу. На тому кінці вулиці з’явилася поліційна машина, і погляд на неї надав Робін сили. То був ніби дружній помах руки з її — як Робін тепер знала — справжнього життя, ніби їй нагадували, ким вона має бути і наскільки це несумісно зі статусом дружини Метью Канліффа.

У стіні були високі чорні дерев’яні ворота; в повідомленні від Метью було сказано, що за ними міститься бар на березі каналу, та коли Робін штовхнула їх, ворота виявилися замкненими. Робін роззирнулася, виглядаючи на вулиці Метью, але його не було видно. Тож Робін потягнулася по мобільний у сумці. Він досі був у безгучному режимі, але вібрував: дзвонили. Робін узяла мобільний, електричні ворота відчинилися, і вона пройшла всередину, водночас підносячи телефон до вуха.

— Привіт, я оце...

У вухо їй закричав голос Страйка.

— Тікай звідти, то не Метью...

Сталося кілька речей воднораз.

Телефон висмикнули з її руки. За одну застиглу мить Робін встигла зрозуміти, що бару ніде не видно, а є тільки неприбрана латка берега під мостом, з нестриженими кущами обабіч, і ще темна баржа «Оділь», широка й облізла, у воді внизу. Тоді в сонячне сплетіння їй прилетів кулак, і Робін задихнулася й зігнулася. Почула сплеск — її мобільний кинули в канал,— а далі хтось схопив її за волосся і за ремінь і потягнув — кричати вона досі не могла — в бік баржі. Її вкинули через відчинені двері у приміщення на баржі, де Робін ударилася об вузький дерев’яний стіл і впала на підлогу.

Ляснули двері. Зашарудів замок.

— Сідай,— звелів чоловічий голос.

Робін, яка досі не могла вдихнути, підтягнулася на дерев’яну лаву, прикриту тоненькою подушкою, розвернулася й побачила перед собою отвір револьверної цівки.

Рафаель сів на стілець навпроти неї.

— Хто тобі щойно дзвонив? — спитав він. Робін зрозуміла, що фізичне зусилля, яке знадобилося, щоб її схопити, і страх, що вона закричить, і той, хто їй дзвонив, почує, не залишили Рафаелеві часу глянути на екран її телефону.

— Чоловік,— прошепотіла Робін.

Шкіру голови там, де він смикнув її за волосся, пекло. Тулуб теж болів — ніби Рафаель пошкодив їй ребро. Досі намагаючись вдихнути, Робін протягом кількох запаморочливих секунд дивилася на своє становище ніби згори й здалеку, застигнувши у тремкій намистині часу. Вона уявила, як Рафаель уночі викидає її обважніле тіло за борт, як Метью — який буцімто і заманив її на канал — допитують і, можливо, обвинувачують. Уявила своїх убитим горем батьків на похороні в Мессемі, тоді побачила Страйка — стоїть ближче до виходу з церкви, там само, де був і на весіллі, та злиться, бо сталося саме те, чого він боявся, бо вона загинула через власні помилки.

Та з кожним зойком-вдихом, що наповнював легені Робін, ілюзія, ніби вона на все дивиться здалеку, танула. Ось вона: тут, на цьому темному судні, вдихає затхле повітря, вона — бранка цих дерев’яних стін, і револьвер дивиться на неї розширеною зіницею — а над ним очі Рафаеля.

Поруч був і страх, відчутний і живий, але слід тримати його на відстані, бо страх не допоможе, хіба тільки завадить. Треба зберігати спокій і зібратися на думці. Робін вирішила не говорити. Якщо не намагатися заповнити тишу самій, це поверне їй трохи влади, яку Рафаель щойно забрав. Трюк від її психотерапевтки: хай розгорнеться мовчанка, хай вона заповнить вразливішого з двох.

— Ти дуже спокійна,— нарешті вимовив Рафаель.— Я собі думав, ти почнеш істерити, кричати. Саме тому я тебе вдарив. Інакше б не бив. Хай там що, ти мені подобаєшся, Венеціє.

Робін зрозуміла, що він намагається грати роль чоловіка, який проти її волі причарував її в Палаті громад. Звісно ж, гадає, що давня суміш мордування і жалю змусить її пробачити й розм’якнути, попри печіння