Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

— Вивантажити продовольство, спальні мішки, намет, сани, рушниці, — лунали одна за одною команди, наче кулеметні черги.

Рісер-Ларсен, який не раз літав над льодами Арктики, миттю збагнув, чого боявся керівник експедиції. Тільки новачок Фейхт не одразу зрозумів, що літаку, може, вже залишилося існувати лічені хвилини.

— Подивіться, де «N-24», — кинув екіпажеві Амундсен.

Однак даремно всі троє дерлися на поблизькі тороси, марно напружували зір. Довкола ясніла тільки недоторкана білизна — одноманітна, мертва, жахлива.

— Дітріксен не може бути далеко, я сам бачив, як він знижувався. Може, йому пощастило більше, ніж нам, і він сів на якійсь крижині? Ви тільки подумайте, друзі, ще трохи — і ми досягли б полюса… До нього залишилось усього два градуси і шістнадцять мінут, — зітхнув Амундсен, змірявши висоту сонця. — Бічний вітер зніс нас з курсу на двісті п'ятдесят кілометрів. А втім, нам і так повезло, могло бути гірше.

Він і взнаки не давав, що його непокоїть доля Елсуорта, Дітріксена й Омдаля. Багато дав би Амундсен за те, щоб вони були зараз поряд. Він відчував себе відповідальним за них.

«Якби нам пощастило трохи більше, ми б уже тепер поверталися в Нью-Олесунн…» — з прикрістю подумав він.

Минуло двадцять чотири години. Крига безперервно рухалась, вітер не вщухав — він то жалібно завивав, то стиха гудів під крилами гідроплана. На душі в Амундсена було тривожно: яка доля спіткала другий екіпаж?

І тільки наступного дня вранці…

— Це вони! Живі! — закричав Фейхт.

Амундсен вихопив у нього з рук бінокль. Удалині майорів на вітрі прапор, поряд стояв гідроплан і, що найважливіше, — були люди. Усі троє. Вони помітили його і стали подавати знаки. Рісер-Ларсен і Дітріксен одразу ж установили зв'язок за допомогою семафорів.

— Скажи їм, щоб вони йшли сюди. Допоможуть нам витягти машину на кригу і підготувати стартове поле. А потім ми візьмемося до їхнього гідроплана. Нам потрібна допомога. Хай поспішають! — сказав Амундсен пілотові.

Витягнути важкий гідроплан з води на кригу?.. Щоб зробити це, треба було спершу вирубати в твердому, як граніт, льодовому березі розводдя похилу площину. Але чим вирубати? Цього не передбачив навіть досвідчений Амундсен. У норвежців були тільки дві дерев'яні лопати, якір, що замінив їм кирку, і три звичайні короткі мисливські ножі. На щастя, несподівано знайшовся ще один, четвертий — довгий чудовий кинджал. Його змайстрував Рьонне і подарував Амундсену перед польотом. Той не хотів брати з собою зайвий вантаж, але, щоб не ображати товариша, усе-таки прийняв подарунок і заховав його вдома під матрац. Звідки цей ніж узявся тепер на літаку, ніхто не знав, але він став тут у великій пригоді.

Полярники люто довбали лід, ні на хвилину не спиняючись, щоб бодай витерти піт, який струмками збігав з їхніх облич. Нарешті вони зрозуміли, що самі не впораються. Минув уже третій день, четвертий…

— Ідуть! Вони йдуть до нас! — крикнув якось Рісер-Ларсен. — Допоможуть нам, хутчій піде робота!

— Випливи їм назустріч, — порадив Амундсен і, діставши складапий човен, почав готувати його до спуску на воду.

Пілот був уже на середині розводдя, коли розлігся несамовитий крик, від якого в усіх перехопило подих. Так може волати тільки людина, якій загрожує смертельна небезпека.

— Рятуйте! Рят-у-у-у-йте! — знову закричав хтось.

Що скоїлося за торосами? Запала нестерпна тиша.

Амундсен, не маючи змоги щось зарадити, вдивлявся в кучугури льоду, за якими відбувалася полярна драма. Хвилини очікування видалися йому вічністю.

Та ось з-за білого узвишшя показалась одна постать, друга, третя. Дітріксен і Омдаль, у промоклому, затверділому на морозі одягу, з якого звисали бурульки, ледве переставляли ноги. Останнім плентав Елсуорт.

— Ми взяли з собою все, що змогли, і з важкими заплічними мішками пішли до вас, — розповідав, переодягнувшись у запасне вбрання і зігрівшись чаркою спирту, Дітріксен. — Раптом піді мною тріснув лід, і я шубовснув по шию у воду. Добре, що лижі були не прив'язані й самі злетіли з черевиків, але мішок тягнув мене у глибину. Я почав кричати. На поміч підоспів Омдаль. За хвилину й він борсався вже у льодовій каші. Ще трохи — і ми пішли б на дно, якби не він. — Дітріксен показав на Елсуорта.

— Я бачив, як проломився лід, — розповідав далі Елсуорт, — поволі підповз на животі до Дітріксена і здалеку подав йому лижу. На щастя, у нього вистачило ще сили вхопитися за неї і видобутися на лід. Гірше було з Омдалем. Він посинів, задубів, мало не з головою занурився у крижану воду і не міг уже затиснути пальцями лижу. Я підповз до ополонки і вхопив Омдаля за руку, але витягти його з води не мав уже сили. Та в цей час з другого боку до пас підповз Дітріксен, він полоснув ножем по шлейках заплічного мішка, і ми разом якось витягли Омдаля.

— Лінкольн урятував не тільки їх двох, але, мабуть, і нас усіх. З цією пекельною роботою ми втрьох, мабуть, не впоралися б! — Амундсен міцно обняв Елсуорта.

Рапорт Дітріксена про стан його гідроплана був невтішний.

— Я стартував невдало, брила льоду розпорола дно гондоли. Але я вирішив піти на риск і не вертатися, щоб не переривати вам польоту. Через кілька годин температура води в радіаторі заднього мотора раптом почала різко підвищуватися. Коли вона досягла ста п'ятнадцяти градусів, термометр лопнув. Далі я летів на неповних обертах, цілком усвідомлюючи, що в будь-яку мить, можливо, доведеться зробити вимушену посадку і тоді вже не буде часу шукати відповідного місця. А тут іще цей проклятий туман! Але якось протримався, а коли ваша машина пішла на посадку, я теж почав знижуватися. Сідав обережно, та мені ще й повезло. Задній мотор захлинався,