Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

машини легко перескочили через гірське пасмо і м'яко попливли над закутими в кригу фіордами. Амундсен добре знав ці місця. Не один раз плавав він тут на промислових суднах. Але які невпізнанні були з літака і Датський острів, і Амстердамський, до берегів яких чотириста років тому приставали сотні суден під різними прапорами. Рівномірне, спокійне гудіння моторів навіювало почуття безпечності.

Покарбоване роками знегод обличчя Амундсена прояснилось і помолоділо. Полярника охопило почуття щастя. «На світі немає людини, без якої я не міг би обійтися, але є такі краї, без котрих я не міг би жити, як без повітря», — думав він. Амундсен знову був вільний, далеко позаду лишилися клопоти, прикрощі й печалі останніх років. Довкола аж до самого обрію простяглась мертва біла рівнина. Та для Амундсена вона не була мертва. Він читав по ній, як по книзі. Море суціль укривала крига, помережана сіттю дрібних тріщин. Досвід моряка дав можливість йому одразу ж оцінити льодову обстановку. «Тут навіть «Мод» не змогла б пробратися», — майнуло йому в голові, і думки полинули до судна, яке, вмерзнувши в лід біля Новосибірських островів, знову змушене було безпорадно чекати літнього руху криги.

Амундсен відчував іще тепло навушників. Перед самим відльотом з Нью-Олесунна йому захотілося самому послухати знайомий стукіт ключа Олонкіна. В останню хвилину він побіг на радіостанцію, щоб сказати своїм вірним друзям, що думкою він весь час з ними. Але даремно оператор посилав у ефір виклики. Олонкін мовчав.

— Нічого дивного, під час полярного дня дуже важко встановити зв'язок. «Мод» можна піймати лише випадково, — втішав радист Амундсена, помітивши в його очах занепокоєння.

Пролизні, що глибоко врізалися в білизну крижаних полів, знову навіяли Амундсену сумні думки. Стільки років він жив надією, що морська течія занесе ось у ці води «Мод», яку він з такими труднощами побудував, яку полюбив, мов близьку людину, і яка тепер так підвела…

Час від часу гідроплан «N-24» зникав у сивих пасмах туману, і тоді між двома машинами ніби поставав невидимий мур. «Що зараз відчуває Елсуорт?» — думав Амундсен. Йому, Елсуортові, він завдячує цим польотом. Вони розуміли один одного без слів, наче були знайомі і приятелювали вже багато років. «Чи не розчарував його цей мертвий, одноманітний краєвид? Смуга туману на якийсь час заслонила льодове поле під машиною. «Сісти тут неможливо: водні канали надто вузькі, а крижини дуже малі», — занепокоївся Амундсен.

Чорно-біла мозаїка з криги й води під літаком стала раптом мутніти, поодинокі хмарки почали збиратися в суцільну густу, сіру масу. Бурі пасма, гнані зустрічним вітром, чіпляючись за крила, ковзали по бортах, пошматовані пропелерами на клапті, зливалися з голубим полум'ям, що било з вихлопних труб, і тяглися за машиною довгою рваною стрічкою. За кілька хвилин суцільна запона сповила гідроплан, одрізавши його від усього світу. Хто ж краще за Амундсена міг знати підступність полярного туману? Він добре пам'ятав, як, бувало, густа гнітюча імла зненацька заскочить корабель і довго тримає його в полоні. «Дідько б ухопив цього Бйоркнеса з ного прогнозом гарної погоди! Стільки днів чекали, і ось тобі маєш! Ми можемо пролетіти над полюсом і навіть не знати про це», — гнівався він. Погляд його на якусь мить зустрівся з очима пілота, закритими великими окулярами. Рісер-Ларсен без слів зрозумів побоювання Амундсена. Він натиснув на важіль, і обидва мотори заграли на вищих тонах. Немов собача упряжка, над якого ляснув батіг, гідроплан шарпнувся вперед. Пілот потягнув штурвал до себе, і літак різко шугонув угору. Несподіване яскраве світло вдарило в очі й осліпило Амундсена. З моря туману машина вискочила на сонце і пірнула у блакить, залишивши далеко внизу білі клуби туману, такого густого, як біля «Пекельних воріт» в Антарктиді.

«Такої штуки не втне жодне судно!» — захоплено подумав Амундсен, ловлячи сонце у вічко секстанта. А трохи перегодя він уже робив запис у бортовому журналі: «Восьма година польоту, ми досягли 80° північної широти…» — і з радістю спостеріг, що імла почала рідіти, а грізний фронт хмар розпався на шматки. У просвітах між ними внизу показалася темна пляма води, від якої по кризі розходилися в усі боки, ніби щупальця восьминога, довгі смуги водних каналів.

— Ми вже витратили половину пального, — доповів, не приховуючи тривоги, механік. — Може, будемо вертатися?

— Ні. Йти на посадку!

Рішучим жестом Амундсен указав пілотові на крижане поле недалеко від води. Машина круто пішла вниз. Одного погляду на «N-24» було досить, щоб упевнитися, що Дітріксен зрозумів сигнал і також пішов на посадку.

«Сідати на воду було дуже небезпечно: береги розводдя могли зімкнутися в будь-яку мить. Краще вже, мабуть, крижане поле. Визначимо наші координати, зміряємо глибину океану, а потім вирішимо, що робити далі», — намічав Амундсен у думці план дій.

Задній мотор поперхнувся раз-другий, сердито вистрілив — і замовк. На фоні осяяного сонцем неба раптово завмерлий пропелер скидався на чорний похилений хрест. Вибирати місце для посадки не було часу: машина швидко втрачала висоту, хоч передній мотор працював на повних обертах. Пілот скерував літак на найближче відгалуження розводдя. Вода збурилась і закипіла під шеститонним літаком, що й далі мчав з швидкістю понад сто кілометрів на годину. Кінець правого крила пронісся понад самісіньким краєм тороса, наїжаченого гострими виступами, ковзнув над другим, уже вищим, збивши хмару снігової куряви… Гідроплан нестримно наближався до сяючих на сонці валів криги, що, мов барикади, перегороджували розводддя. Амундсен з полегкістю зітхнув, коли загальмована густим льодовим місивом машина уповільнила біг і нарешті зупинилася, м'яко уткнувшись у крижану стіну. Жоден мускул не здригнувся на обличчі Рісер-Ларсена, хоч ніхто краще за нього не усвідомлював, яка небезпечна ситуація.

— Розвернімо машину фюзеляжем до виходу з розводдя! — скомандував він.

Хаотично нагромаджені з обох боків розводдя тороси були дуже небезпечні. Досить найменшого подмуху вітру, — і вони, зімкнувшись, розтрощили б літак.

— Звідси ми не зможемо стартувати! — пілот показав на темну смугу води, що на очах починала братися кіркою льоду. Крига, немов пазурі, впиналась у корпус літака. З цієї льодової