Оноре де Бальзак - Ежені Гранде. Селяни

мінились і понад лісами набирали зеленкуватого відтінку. Земля під цією ковдрою була тепленька, мов жінка, яка щойно прокинулась; вона дихала пахощами солодкими, жаркими, але дикими; запахи зораних полів змішувалися з запахами лісу. У Бланжі дзвонили Angelus, і звуки дзвону, зливаючись з примхливим концертом лісу, надавали гармонії тиші. Тут і там курів білий і прозорий туман. При вигляді цього прекрасного ранку Олімпії прийшла фантазія провести свого чоловіка, що мав віддати деякі розпорядження одному з сторожів, будинок яких стояв недалеко; суланжський лікар рекомендував їй ходити пішки, не перевтомлюючись; вона боялася денної спеки і не хотіла гуляти ввечері. Мішо взяв з собою дружину, а за ними побіг його найулюбленіший собака, красивий хорт мишачого кольору з білими плямами, ласун, як усі хорти, і повний пороків, як всяка тварина, яка знає, що її люблять і що вона подобається.

Отже, коли тильбюрі під'їхав до ґрат мисливського павільйону побачень, графиня, запитавши, як здоров'я пані Мішо, дізналась, що та пішла в ліс разом з чоловіком.

— Ця погода дає всім натхнення, — сказав Блонде, пускаючи коня навмання одним із шести лісових шляхів.

— Ах, до речі! Жозеф, ти знаєш ліс?

— Так, пане.

І — вперед! Цей шлях був одним з найгарніших у лісі; він незабаром звернув убік і, звужуючись, перетворився на звивисту стежку, куди сонце проходило лише через прорізи в листяному наметі, що прикривав її, наче альтанкою, під яку легкий вітерець заносив подих чебрецю, лаванди, дикої м'яти, в'янучих дерев і листя, що падало з тихим зітханням; краплини роси, розсіяні в траві й на листі, обривалися навколо при проїзді легкого екіпажа, і, в міру його руху, перед гістьми з замку відкривалися фантастичні лісові таємниці: прохолодна глушина, де зелень волога й темна, де світло, зникаючи, розпливається оксамитом; галявинка з стрункими берізками, понад якими височить вікове дерево, лісовий велетень; розкішні зібрання стовбурів, вузлуватих, замшілих, сивих, у глибоких борознах, які пом'якшували гігантські й грубі малюнки; бордюри ніжних травок, тендітних квіточок, що підходять на краї вибоїн. Струмки співали. Невимовна, звичайно, насолода — везти жінку, яка при підйомах і спусках слизьких шляхів, де трава поросла мохом, вдає, що боїться, або й насправді боїться, і горнеться до вас, і дає вам відчути мимовільний або вільний тиск вологої свіжості її руки, вагу її повного білого плеча, і відповідає вам усмішкою, коли ви їй кажете, що вона перешкоджає вам правити. Кінь, наче посвячений у таємницю цих затримок, поглядає то праворуч, то ліворуч.

Це нове для графині видовище, ця така потужна в усіх своїх виявах, така мало знана й така велична природа заглибила її в стан ніжної мрійності; вона відкинулася на спинку тильбюрі і віддалась радості бути з Емілем; очі її споглядали, серце її говорило, і сама вона відповідала цьому внутрішньому голосові, що звучав у цілковитій гармонії з її власним. Еміль теж крадькома дивився на неї і втішався мрійною її задумливістю, стрічки її капора, розв'язавшись, віддали у владу ранкового вітру шовковисті кучері її білявого волосся з чарівною недбайливістю. Рухаючись навмання, вони під'їхали до замкненої огорожі, від якої у них не було ключа; покликали Жозефа — і в нього ключа не було.

— Ну, що ж, прогуляймось пішки. Жозеф постереже екіпаж, ми його легко знову знайдемо…

Еміль і графиня заглибилися в ліс і натрапили на замкнений мальовничий куток, що нерідко трапляються в лісах. Двадцять років тому вуглярі тут влаштували вуглярню, і місце лишилося утрамбованим; усе навколо було випалене на досить великому просторі. За двадцять років природа змогла створити собі тут свій власний сад, квітник для себе самої, як художник інколи робить собі втіху, малюючи для самого себе картину. Ця чарівна картина оточена гарними деревами, вершки яких спадають над нею пишною бахромою; вони утворюють гігантський балдахін над цим ложем, де спочиває богиня. Вуглярі по воду ходили стежкою до колії або завжди повної калюжі чистої води. Стежка ця збереглася, вона запрошує вас зійти по кокетливо виткому спуску і раптом обривається кручею, де в повітрі стирчать тисячі коренів, створюючи щось на зразок канви для вишивки. Цей незнаний ставочок обріс низьким і густим дерном; кілька верб, кілька тополь кидають свою легку тінь на дернову лавку, що її спорудив собі тут якийсь мрійний або ледачий вугляр. Жаби стрибають до себе додому, чирки купаються в воді, водяна птаха прилітає і відлітає знову, заєць утікає геть, — ви лишаєтесь господарем цієї чарівної купальні, прикрашеної найрозкішнішим живим очеретом. Понад вашою головою розміщуються дерева у найрізноманітніших позах: тут їх стовбури, виткі, наче боа-констріктори, а там буки, стрункі, мов грецькі колони. По стеблинах мирно прогулюються слизняки й слимаки. Лань показує вам свою голову, білка поглядає на вас. Нарешті, коли стомлені Еміль і графиня присіли на березі, якась пташка, не знаю яка саме, затягла пісню осені, прощальну пісню, до якої стали прислухатися всі інші птахи, — одну з тих пісень, що їх зустрічають з любов'ю і сприймають усією своєю істотою.

— Яка тиша! — прошепотіла зворушена графиня, наче боячись порушити цей спокій.

Вони розглядали зелені плями на воді — ці світи, де зароджується органічне життя; вони показували одне одному ящірку, що гралась на сонці й ховалася при їх наближенні — звичай, що заслужив їй назву друга людини: «Вона цим доводить, як добре знає людей», — сказав Еміль. Вони показували одне одному жаб, що довірливіше поверталися на поверхню води, на зарості кресу, виблискуючи своїми гранатовими очима. Проста й солодка поезія природи просочувалася в ці дві душі, пересичені штучністю світу, й проймала їх почуттям споглядання… Коли зненацька Блонде здригнувся і, нахилившись до вуха графині, сказав:

— Ви чуєте?

— Що?

— Якийсь дивний звук…

— Ось ви, письменники й кабінетні люди, не маєте жодного уявлення про село: це зелений дятел довбає дерево… Піду в парі, що ви навіть не знаєте найцікавішої особливості цього птаха: тільки він вдарить дзьобом, — а йому треба вдарити тисячі разів, щоб продовбати дуб, вдвоє товстіший за вас, — він зараз же перестрибує на протилежний бік дерева, щоб глянути, чи не пробив його