Панас мирний - Повiя, Панас мирний

нам: разве и в прежнее время не было этого? Разве чиновничество не брало взяток? Отвечу: да брало, брало потому, что было нищенское жалованье, брало, чтобы с голоду не умереть, но не крало! Не крало потому, что чиновники — это мы, те же дворяне. А это много! Целый ряд веков стоит за нами, рыцарями порядка и честности, вековые традиции создали нас таковыми. Таковы были и чиновники, самой природе их присуще, не скажу понятие, а ощущение о чести, о достоинстве. Вот почему тогда у нас не было воровства общественного достояния. А теперь? Наряду с нами сидят люди иных сословий, иных общественных положений, где понятие о честности или же недоразвилось, или же приняло какие-то уродливые проявления: обвесить, обмерить, обойти другого вовсе не считается преступным. Чего же вы хотите после этого? Руководствуясь таковым взглядом, я предложил бы следующую меру: очистить земство от того преобладающего большинства чуждого дворянству элемента, который, в особенности по уездам, создал управы из своих, все прибрал к своим рукам.

— Так оце нас, Паньку, по зашийку з хати! — вирвався від сірих-сіромах гудючий поклик.

— Ничаво, ничаво, ваше превосходительство, — підводячись, мовив бородатий кацап у куценькому каптані, — обрили вы нас, нечево сказать. А двадцять-то тыщ попризаняли у меня за пять процентов, тогда как мне давали десять, да вот уже пятый годок-то требую, да никак не истребуем.

— Тише, господа, я еще не окончил. Тише! — скрикнув Лошаков і несамовито задзвонив на всю залу, почервонівши, як рак печений.

— Ходім, Грицьку, поки не вибили в шию, — знову обізвався хтось, і сірі-сіроманці один за одним повставали і почимчикували до дверей.

— Господа, тише! Стойте! Куда вы? — гукнув Лошаков на сірих.

— Куда? Додому! — обізвався один.

— Я не позволю. Я требую вас остаться. Вопрос очень серьезный.

— Ні, ще такого немає закону, щоб нас чистили на всі боки та ще заставляли й слухати. — Уже вони стовпилися біля дверей. Як тут з усього розгону увірвався у залу незнайомий чоловік. Одежина на йому пошмагана, пика заросла, суха, як скіпка, голова закустрана, нечесана, вуси, наче котячі хвости, одстовбурчилися, а очі — як у хижака, горять, палають.

— Стійте! Стійте, добрі люди! — гукнув він. — Я вам усе по правді скажу. Не вірте ви нічому, усе то брехня! Як давно колись крали, так і тепер крадуть і будуть красти… Поки в одного добра більше, а в другого менше, крадіжка не переведеться! Оце я вам по правді сказав.

— Социалист! Нигилист! Арестовать его! — загуло з усіх кутків, і всі посхоплювалися з місця.

— Кто это? Кто? — допитувались другі.

— Это, господа, один сумасшедший, не очень давно из дома умалишенных выпущен, — пояснив предсідатель управи.

— Кто он? — спросив Лошаков.

— Довбня. Окончивший когда-то курс семинарии.

— Ну, и верно, что социалист. Сторож! Позвать сюда полицейского, арестовать того господина.

— Ет, застрахали! — махнув на його Довбня і зареготався. — Я і в божевільниці був, а вони — арестувати! Я не тікаю, — одмовив він і повернувся знову до сіромах. — А вам, братця, одно скажу: не вірте ви нічому на світі — усе брехня! Тільки коли є у кого правди крихта, то тільки у бідного чоловіка, зате ж тому бідному і найгірше!

Тут саме увійшов поліцейський, і Довбню, підхопивши під руки, поволокли з хати, як він не кричав, не огинався… Сірі-сіроманці не знать де ділися. Сторонніх людей за те, що плескали у долошки Довбні і кричали йому браво, Лошаков попрохав вийти з собранія, а тим часом перервав на десять хвилин засіданіє. У залі почувся гук-гам; гласні гвалтували, сторонні реготалися, дехто уголос лаяв Лошакова, дехто свистав… усі разом несамовито гупали ногами, виходячи.

Не забарилася зала опустіти. Сторонніх — ані духу, одні гласні, мов бджоли, утерявши матку, метушилися по всіх усюдах. Аж ось знову роздався дзвоник Лошакова — і всі ущухнули.

Лошаков знову почав говорити. Він раяв, щоб зменшити недворянських гласних, прохати уряд заборонить козакам бути самостійними виборцями разом з малоземельними панками, а хай вони вибирають від цілої волості, як кріпаки казенні. Утомившись, він закінчив свою довгу річ надією, що його рада буде прийнята, а тим часом, може, хто краще що від його пригадав, то хай повіда перед нашими зборами.

Нестямний ляск у долошки привітав красномовного пана за його річ. Разом скільки гласних, схопившись, побігли до Лошакова і гаряче потрушували його руку; другі з місця кричали: що, мов, нам ще слухати? Якої кращої поради ждати? Пускайте на голоси!

Серед того гвалту та гуку, серед радісної біганини та реготу в одному тільки місці щось одиноке чорніло, скурюючись кругом, наче хмарою, димом. Аж ось дим заколихався, і поверх його, неначе поверх хмари, з'явилася патлата голова у синіх окулярах, з здоровенною бородою.

— Я прошу слова! — гукнула голова, покриваючи своїм товстим голосом і гук нестямної радості, і біганину панів.

— Тише, тише, господа! — скрикнув Лошаков і почав роздивлятися по залі.

— Вы желаете говорить? — спитав він, єхидно уклоняючись.

— Я, — гримнула знову голова.

— Не надо! Не надо! — загукали кругом гласні. — Мы наперед знаем, что услышим одни порицания.

— Но позвольте же, господа! — скрикнув Лошаков, підводячись. — Не будемте пристрастны. Может быть, господин профессор, как гласный от N крестьянского общества, скажет нам что в защиту своих избирателей.

— Не надо! Не надо! — одно гвалтує кругом.

— Да позвольте же: не могу же я запретить говорить.

— Не надо! Не надо!

Лошаков дзвоне.

— Не надо! Не надо!

— Господа! — гукнула голова, — я не стану долго истязать вашего внимания. Я не стану говорить часовые речи. Я скажу только несколько слов. Я думаю, господа, что мы прежде всего представители земства, а не представители какого-нибудь одного сословия, почему и в речах касаться сословных каких вопросов по меньшей мере неделикатно…

— Мы уже слышали… Не надо! Пускайте на голоса. Вопрос так ясно поставлен, что в прениях нет надобности.

— Вы не хотите меня выслушать. Но позвольте: два слова. Я, господа, считаю для себя позорным быть в таком собрании, где нарушается свобода прений, где возбуждается сословная вражда, причем обвиняющая сторона даже не дает возможности обвиняемой сказать что-либо в свое оправдание.

— Не надо!

— Я слагаю свои полномочия и удаляюсь, —