Софія Юріївна Андрухович - Амадока

І знову він приплітає сюди свого Сковороду. Я помічаю, як лукаво схиляється набік його велика важка голова, яку мені постійно так хочеться брати у свої долоні, хоч я стримуюсь, бо знаю, що йому це не до вподоби. Помічаю лукавий вогник у його очах, хоча вираз обличчя залишається цілковито серйозним: чоло насуплене, кутики рота не настільки роз’їхались у різні боки, як це трапляється, коли Богдан усміхається.

Отже, він зумисне розповідає мені про Сковороду, бо знає, як мене це непокоїть. Того Сковороду, що причаровував стількох високопоставлених і впливових людей, того, що вражав освіченістю й талантами, того, який отримував безліч привабливих пропозицій і міг якнайкраще, якнайтепліше облаштувати власне життя, — і знехтував усіма до останньої можливостями. Того Сковороду, який вибрав незатишне і незахищене життя. Життя, в якому щось точно знати міг хіба лише про цю мить, що триває зараз, і не далі. А перебуваючи посеред цієї миті, він не мав нічого, нічим не володів і ніким не був. І таким чином переживав власне сповнення.

Всі його здобутки — це відмови, нехтування і резиґнації: звільнення з Петербурзької придворної царської хорової капели, відхід від почту імператриці Єлизавети, нехтування подальшою участю в «Токайській комісії з заготівлі вин до царського двору», у складі якої йому вдалося помандрувати Европою; звільнення — «не без ганьби» — з колегіюму в Переяславі, де вперто впроваджував власні способи вивчення поезії; скандал і вигнання з місця гувернанта через те, що назвав сина бунчукового товариша Томари «свинячою головою»; відмова викладати в Троїце-Сергієвій лаврі в Росії, оскільки його пекла «постійна відраза до цього краю»; відмова прийняти постриг і стати «стовпом церкви й окрасою обителі», Києво-Печерської Лаври — і безліч інших схожих випадків, серед яких — скандальні ситуації під час бенкетів і урочистих подій, на зборах духовенства чи викладачів колегіюмів. Сковорода залишав після себе ображених, обурених, розгублених, розчавлених, збентежених його поведінкою людей, які, не вміючи пояснити ірраціональних вчинків філософа, вигадували власні пояснення і поширювали прикрі чутки.

У власних міркуваннях, озброєний мудрістю улюблених філософів і богословів — Платона й Плотина, Павла, Філона, Августина, — Сковорода дійшов висновку, що шлях до цілковитого розчинення у Господі лежить через сотні й тисячі послідовних відмов від спокус. Улягаєш спокусі: погоджуєшся пригрітись у тепленькій місцині, сісти у зручне крісло, з’їсти ромову бабу, закуняти біля каміна, прийняти постриг — і віддаляєшся на незмірну кількість століть від омріяного. Шлях вимагає пильности.

Що ж він обрав? Роль старця, убогого блукальця, бездомного і невлаштованого волоцюги, без власного дому, без родини, без визначеного суспільного становища. Освічений, проникливий, начитаний мудрець обрав роль пришелепкуватого дурника, простакуватого й наївного недоріки: «Зніми покриття й побачиш, що дурість єсть найпремудре, а тільки прикрилось юродством». Коли для Баал Шема недорікуватість і простакуватість певний час були маскуванням, прикриттям, що захищало його святість від поглядів, рук і язиків грішників, то для Сковороди його «дурість» і є суттю святости, найчистішою святістю уповні. Він винайшов для себе формулу абсолютного щастя, шукаючи відповідей у запереченнях і протилежностях: мудрість — у дурості, велич — у ницості, багатство — в бідності, любов і близькість — у віддаленості й розлуці.

Сковорода обрав довгі одноманітні дні походів уздовж битого шляху, під нудними струменями дощу чи палючими сонячними променями. Бруд під нігтями і за вухами, пересохлу горлянку, набиту придорожним пилом, поколені стернею стопи, вдивляння в сонячний диск аж до моменту, коли в очах усе виблякало й пронизливо біліло. Що дошкульніше пекли збиті до крови ноги, що відчутніше стугоніли втомлені кістки, а шлунок стискався від голоду, мов порожній капшук зі старої шкіри (Сковорода не вживав у їжу м’яса і риби, не пив вина, через що говорилося, ніби він розповсюджує маніхейську єресь), що менше годин він спав (зазвичай — чотири), що більше кпинів і образ лунало в його бік, що щедріше кривавили душевні рани — то повніше він відчував, що його приниження любе й солодке Господові, що він на правильному шляху, що він тримається гостинця, не збочуючи і не вагаючись недоречно.

Коли губернатор Харкова Щербинін, умираючи від цікавости, запросив до себе Сковороду і запитав його: «Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш для себе якогось відомого стану?» — той відповів: «Милостивий пане! Світ нагадує театр: щоб зобразити в театрі гру з успіхом і похвалою, то беруть ролі за здібностями. Дійова особа в театрі не за знатністю ролі, а за вдалу гру хвалиться. Я довго міркував про це і після довгого випробування себе побачив, що не можу представити в театрі світу вдало жодної особи, крім низької, простої, безпечної, усамітненої: я цю роль вибрав, узяв і задоволений».

У вічній мандрівці без мети, у стані постійної непевности, в зовнішній непостійності, не залишаючись довго ніде, готовий рушити світ за очі будь-якої миті з найбільш гостинного дому, в якому є бажаним гостем, Сковорода шукав внутрішнього спокою в постійному неспокої тіла. Виснажений, змарнілий, худий і хворий, він продовжував прагнути для себе лише незручностей, гострих кутів, непристосованости. Тільки так він знаходив мир і затишок: серед чистого поля під зоряним небом, серед лісу, в маленькій хатинці біля пасіки, серед гудіння бджіл. Богдан не сумнівався, що укуси бджіл завдавали філософові глибокої насолоди. Вони були немов поцілунки Бога. В самотності він писав трактати про віднайдення себе, про любов до себе самого, про Бога в людині. Старий сторож і собака, з якими Сковорода, зупинившись у лісі біля Гужвинського, зрідка проводив час, були йому далеко милішим товариством, ніж високе духовенство й пишна шляхта.

Він утікав і від любови, вірячи, що любов найповніша і найвища лише тоді, коли вона недосяжна, віддалена, коли вона нездійснена. Його завданням перед собою було оминути будь-які натяки на земне щастя, зняти їх із себе, як частини одягу, як зайвий тягар, як нашарування бруду, що відділяє від Абсолюту, що віддаляє від повного танення і злиття з Небесами.

Він здирав із себе все, що могло робити душу нечутливою. Продовжував оголюватись навіть тоді, коли вже був цілковито голим. Знімав із себе шкіру.

З непроглядного нічного мороку ми одразу ж переповзаємо в ранкові сутінки, тоді в денні присмерки, далі — у вечірню темряву, яка провалює нас у чорноту наступної ночі. Тепер я засинаю поруч із ним, щоб економити світло, тепло, економити рух і простір. Він не протестує. Я відчуваю, що він змирився. Йому, можливо, навіть почало подобатись.

Ми кублимося під ліжником, немов сліпі черви серед прадавньої ночі на початку світів. Я чекаю, коли підземні тунелі, просвердлені у вологій підстилці