Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

руля!

— Ваша світлосте! — підіграв графу капітан галери. — У нас, людей, немає ніякої можливості чинити опір співу цих казкових створінь, — і спрямував кораблик прямісінько на острів.

Дами злякано скрикнули, і в цей момент на палубі зазвучала ліра і пролунав спів. Тільки Орфей міг урятувати мореплавців від чарівних муз — сирени зникли в глибині острова, галера різко взяла праворуч і уникнула зіткнення з гранітними берегами.

— Графе! — розсерджено вигукнула графиня Браницька. — А якби Орфей не заспівав, невже б ми розбилися?

— Ну що ви, графине! — не стримав усмішки Потоцький. — Команда на кораблі вишколена, до того ж, Орфей зобов’язаний був урятувати наших жінок — ви настільки прекрасні, що втратити вас було б злочином.

— І все ж, графе, ви — пустунчик. І налякати нас вам вдалося, — надула губки Браницька.

— Погодьтеся, графине, все вийшло дуже натурально, саме цього я і домагався від своєї команди.

— Пробачаю вас, графе.

Галера обійшла острів і повернулася до причалу біля шлюзу. Кілька сходинок — і перед поглядом гостей постала велика альтанка-пташник із фонтаном усередині. Птахи весело щебетали, і їхні переливи змушували забути про все на світі.

І знову несподівано перед гостями виник ажурний грот у вигляді давньогрецького портика. Невеличке озерце не дозволяло наблизитися до нього. Цю споруду прикрашали чотири колони з чотирма морськими чудовиськами і двома сфінксами. Потоцький запропонував гостям присісти в крісла і на лави, розставлені неподалік від грота. Бажаючим тут же подали морозиво, каву, шампанське та фрукти.

Зазвучала музика, і режисер Антоній Жмієвський оголосив:

— Панове! Вашій увазі пропонується картинка-балет «Весілля Пелея і Фетіди».

Усередині гроту під звуки музики почалося дійство. Побачив Пелей серед білопінних хвиль красуню нереїду Фетіду і вирішив, що вона неодмінно стане його дружиною. Пелей сховався в гроті і дочекався, коли прекрасна дочка Нерея величною ходою увійшла до гроту. Підбіг Пелей до Фетіди, обхопив її руками, і як не намагалася вона вирватися з його обіймів, перетворюючись то на пантеру, то на змію, воду і вогонь, нічого в неї не вийшло. Сили німфи вичерпалися, і вимушена вона була стати дружиною Пелея. Усі боги святкували на цьому бенкеті, бажаючи щастя молодим. Тільки богиню Ериду забули запросити на весілля. І вона помстилася: в розпал бенкету поклала на стіл яблуко з написом «Найпрекраснішій». Але, на відміну від легенди, де воно стало яблуком розбрату, сюжет був дещо змінений. Зевс не віддав яблуко Гермесу для суду, а сам забрав його і зник у глибині гроту. Через якийсь час він з’явився з ґратчастого входу ліворуч. Високо піднявши яблуко над головою, Зевс вручив його графині Софії. Яблуко було виготовлене із золота та інкрустоване дорогоцінним камінням. Захоплені гості оточили Софію, голосно аплодуючи акторам і дотепній знахідці режисера.

Раптом за спинами гостей пролунав незрозумілий шум, і коли глядачі знову обернулися до гроту побачили, що той закрився, як вуаллю, пеленою падаючої води. А замість артистів всередині гроту самотньо стояв бюст Пелея.

— Панове, прошу за мною! — запросив Потоцький, не даючи схаменутися приголомшеним гостям. — Перед вами грот… Не говоритиму, як його назвала моя Софія. Мені він здається дуже загадковим. Зайдіть до нього, а потім кожен з вас повинен розповісти, що він там відчув, почув і побачив.

Грот був вирубаний у скелі, вхід до нього поділяв на дві частини величезний камінь-підпора. Софія першою ввійшла до печери, інші з деяким побоюванням прослідували за нею.

Через якийсь час граф Браницький вийшов із грота і взяв Потоцького під руку.

— Зізнайся, Станіславе, ти там дещо приховав від нас.

— Що ти маєш на увазі?

— Там напевно є підземний хід, замаскований у стіні.

— Поки тебе не розчаровуватиму, дорогий Ксаверію. Ти близький до істини. У мене виникало бажання зробити там потайний лаз.

— Графе, — перебила чоловіків графиня Браницька, — я там чітко почула рик лева.

— Чудово, графине, — усміхнувся Потоцький. — Може, назвемо цей грот Левиним.

— Ну ні, дорога Олександро, — графиня Поліньяк підійшла до Браницької. — Особисто я чула далекий гуркіт грому.

— О! Тоді це — Громовий грот! — вигукнув Потоцький.

— Ні, дорогі жінки, там чути шум моря! — заперечив граф де Вітте-старший.

І тут із грота вийшла Софія.

— Я нічого не чула, Стасе. Ні, я, звичайно, чула шум падаючої води, але зовсім не думала, що він мені нагадує. Просто мені було там дуже добре…

— Софі, я починаю вірити у спорідненість душ! Річ у тім, панове, що ще до початку будівництва моя кохана дружина дала цьому гроту назву — Каліпсо. І напевно, вона найбільше і підходить. Я, побувавши в ньому до вас, відчув, як і Софія, прилив щастя, і тому хочу дати цьому гроту назву — печера Щастя. Більше того, я попросив висікти на його стіні напис. Прочитайте його, будь ласка.

Тільки тепер усі помітили напис польською мовою:

Strać tutaj pamięć nieszczęść, I przyjm szczęscia wieszcze, A jeśliś jest szczęśliwym, Bądź szczęśliwym jeszcze. («Забудь тут про нещастя і прийми щастя віще, а якщо щасливий, будь ще щасливішим».)

Граф Станіслав запропонував подальшу прогулянку вздовж річки Стікс. Оркестри, розкидані по всьому парку, доповнювали і змінювали один одного, їхні чудові мелодії чарували гостей.

— Ми наближаємося до Елізіуму! — урочисто оголосив Потоцький. — Сподіваюся, ви пам’ятаєте, що там можуть перебувати тільки безгрішні. Але я впевнений, що серед нас грішників немає.

— Тату, я дуже грішна, — несподівано і дуже серйозно промовила молодша дочка Потоцького і Жозефіни семирічна Сесілія. — Я вчора не помолилася перед сном…

Загальний вибух сміху перервав визнання цієї милої дитини.

Графиня Софія, насилу стримуючись, щоб не розсміятися, притисла вказівний палець до губ із проханням до гостей втихомиритись.

— Дівчинко моя, це маленький гріх, тим