Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

— А що?

Тут знову стрельнуло в кам’яниці, аж земля задвигтіла, й усенька клуня наповнилася димом та курявою. Як протер очі малий козак, то через причілок уже можна було возом заїжджати — геть розваляли його з гаківниці.

— Зараз поміч їм прийде… — каже Обух. — Запалили огонь, то спершу Яремині козаки наспіють, а тоді й уся пекельна сила буде тута. Стріляти сам зумієш?

— А певно! — каже Михась, образившись. — Питаєш таке!

— Не випускай їх із хати. Смали безперестану. Оружжя не перезаряджай, — як вистріляєш оце, що зараз набите, бери самостріла!

— А ти куди?

Знов ударили янчарки і мушкети з кам’яниці, аж закурілися стіни од куль, і коло Михася впала перебита кроква.

— Троянів Ключ треба відібрати, — каже Обух. — Я оббіжу з причілка і залізу вікном до хати. А тоді нехай начуваються!

— А сам упораєшся? — питає Михась.

— З Божою поміччю! — каже характерник. — Він, святий, не покине нас у біді.

Та взяв ганджара в зуби й вибіг із клуні. Тут знову гахнула гаківниця, і решта стіни завалилася зі страшенним гуркотом.

«Уб’ють вони мене», — подумав малий козак. Та за мушкета і до дверей притьмом.

— А цур тобі та пек! — вигукнув він, глянувши надвір.

Поки вони стріляли ото по вікнах, татарин устиг до кам’яниці доповзти і вже вилазив на ґанок. Угледіли його, напевне, всередині, бо відчинилися двері й вибігли з хати два зарізяки — вхопили його попід руки і тягнуть досередини.

— Ой ні, хлопці, — каже Михась, вперши мушкета ув одвірок, щоб з ніг віддачею не повалило, — ой не робіть цього, не робіть!

Та й вистрілив. Упав один чоловік на ґанку, а другий сховався в дверях. Всередині, певне, понабивали рушниці, бо з вікон така сальва гримнула, що Михась повалився ницьма, ховаючись за стіною. Полежавши якусь хвилю, кинувся він назад у клуню, ухопив горлача і, впавши додолу, смальнув по вікнах, нікуди особливо не цілячись. Коли ж глянув на ґанок, а татарина вже й сліда нема!

— А бий тебе сила Божа! — закляв Михась уголос.

В клуні стільки диму було й куряви, що світа білого за ними не побачиш. Заходився малий козак мацати під стіною, щоб порохівницю знайти, аж загаласувало щось надворі. Зиркнув він надвір, коли ж із-за кам’яниці вже зарізяки повибігали.

— Лихо, та й годі! — каже Михась. — Не вдію я нічого з ними…

І вхопив самостріла. Сайдака через плече перекинув, корбу крутонув і наклав залізну стрілу. Побіг до дверей, а харцизяки як загледіли його з тим луком, то заверещали на всю горлянку і кинулися вперед — ще хвиля, і в лика його візьмуть.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — вигукнув Михась, прикладаючи самостріл до плеча. — Матінко Божа, Пречиста Ладо! Сили небесні, станьте мені у помочі!

І потягнув за гачок, що внизу був. Хуркнуло над подвір’ям — і ввігналася залізна стріла у землю простісінько під ногами у розбишак. Шугонув увись огненний вихор, гримнуло страшенно, полетіли навсібіч брили сухої землі, й дим здійнявся над обійстям, наче там загорілося щось. Як одніс вітер теє курище у степи, протер очі малий козак, коли ж наймитів і сліду вже немає! Тільки яма зяє коло причілка — така глибока, що з головою в ній сховатися можна.

— A-а, — заволав Михась, хапаючи іще одну стрілу з сайдака, — заробили, чортові душі! Ото начувайтеся!

І знову корбу крутонув, аж тятива зарипіла, притулився плечем до одвірка, прицілився у правий кут кам’яниці — та й сіпнув за гачок. Ударили мушкети з вікон, то й не чутно було, як хуркнула стріла, — тільки хата немов підстрибнула, правий ріг підкинуло вгору, а тоді осів він і завалився помалу, здійнявши хмару куряви. Заволали із жаху стрільці коло вікон, а Михась за одвірок знову сховався, утер замурзане чоло та й каже сам до себе:

— Господе-Боже, а що ж мій батько січовий там робить? Ану ж бо його завалило там!

Не встиг він і сказати теє, як із відчинених дверей викотився на ґанок якийсь клубок. Розпався він на мить, і побачив Михась, що то татарин з Обухом у барки взялися. Кривлею обидва заюшилися, в татарина оселедець із м’ясом вирвано, а характерникові одне око геть запливло. Зчепилися вони знову й покотилися по східцях. Викотилися насеред обійстя та й зачали борюкатися, наче два ведмеді.

— А нехай тобі дідько! — заволав Михась.

Хтів було вже бігти на поміч, та зметикував, що підстрелять його з вікон.

— Ні,— каже сам собі,— се так діло не піде…

І наклав ще одну стрілу. Як став він на коліно перед проломом, що гаківниця в причілку зробила, то й бачить: повивалювало вікна разом із рамами, а в дірах видно, як стрільці метушаться, набиваючи оружжя.

— А-а-а! — заволав Михась не своїм голосом.

І знову сіпнув за гачок. Хуркнула стріла, та сього разу заяріла вона, немов зоря, бризнула навсібіч сліпо-білими іскрами, засичала, шугонула у вікно