Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

сяйнистим веретеном — і сколихнулася всередині огненна повінь. Бухнув полум’яний вихор, проламавши гонтовий дах, та й зайнялася хата з усіх боків. Затріщали крокви, впала стеля, заволали нелюдськими голосами стрільці й почали плигати через вікна. Заходилися качатися по землі, щоб збити огонь, та ненатле[79] полум’я так жерло їх, що завмирали вони один за одним, спікшись, немов ті шкварки, аж за хвилю лежало у дворі декілька темних куп, що курілися огидним липким чадом.

— Ото щоб знали, урвителі, як із козаком воювати! — каже Михась.

І зареготався. Як дивиться, коли ж татарин уже Обуха на спину повалив і в горло вчепився! Заволав Михась не своїм голосом, кинувся до них притьма і вгатив татарина прикладом по гамалику. А тому хоч би що: струснув головою, відмахнувся, наче од комара, — і одлетів малий козак аж до клуні. Схопився було на ноги, та так і завмер, звівши лице до неба.

З хмари густого диму, що висів над хутором, долинув повільний жалобний спів, од якого чуприна ставала дибом і кров у жилах холола. Він знай ближчав, перекриваючи тріск та гоготіння вогню, аж із курища виринули три діви простоволосі.

Були вони зо два людські зрости завбільшки. Лиця їхні були мов зі срібла куті, коси їхні були мов біль біла, очі їхні горіли, неначе полум’я.

— Матінко Божа, спаси мене! — видихнув Михась.

Тут раптом випростався татарин, заволав переможно, і побачив Михась, що в руці у нього сяє Троянів Ключ, — певне, устиг його характерник у кам’яниці знайти, а клятий татарин тепер знов одняв. Як почули теє ревисько пекельні діви, то заквилили несамовито й шугонули униз. Михась і втямив усе: оддасть їм зараз клятий татарин тую ляльку, а вони й візьмуть її, бо від хрещеної душі приймають!

— О ні,— каже Михась, — не буде сього!

Та й ще одну стрілу в самостріл зарядив. А татарин руки здійняв і регочеться, мов навіжений, — думає, певне, що золотом його тепер пекельні сили засиплють! Прицілився Михась, зачекав, аж кляті літавиці підлетять ближче, та й смикнув за гачок.

Майнула стріла — і поцілила татаринові простісінько в голову. Думав Михась, що знов зараз грім та огонь буде, та нічого не сталося: крутонувся татарин і впав додолу, а літавиці шугонули угору і заходилися кружляти над обійстям. Вискочив малий козак із клуні, підбіг до татарина й бачить: лежить той горізнач, втупившись мертвими очима в небо, а в руці затиснута камінна лялька. Давай Михась видирати її, та ба — так пальці зціпилися, що й не розігнеш!

— У мерця так просто не забереш… — каже хтось за спиною.

Глянув Михась, коли ж стоїть позаду Обух. Кривлею весь облитий, заточується мов п’яний, та на ногах держиться сяк-так.

— Ой, батьку, — зрадів малий козак, — ти живий!

Характерник струснув головою.

— Мало не задавив клятий татарин… А сих літавиць не бійся — нічого вони тобі тепер не вдіють!

— А то чом?

— Знають вони, що це за оружжя в тебе. І стріли сії теж знають добре…

Та й схилився над трупом. Прошепотів заклинання, і розімкнулися пальці, впустивши Троянів Ключ додолу. Взяв його характерник, поцілував побожно та й надів Михасеві на шию.

— От і все, — каже. — Коні наші де?

Михась і роззирнувся довкруги.

— Порозбігалися, де ж іще… Ловити треба тепер!

І вже ступнув було до воріт, аж кинувся характерник на нього, згріб і повалив додолу! Гепнув Михась на землю, перевернувся на спину і вже хтів було сказати щось, та глянув угору і язик присох йому до піднебіння.

Із хмариська чорного диму, в якому раз по разу спалахували іскри та жаруки, що ними стріляла пожога, падала на нього чорна потвора зі шкуратяними перепончатими крилами. Сидів на ній чоловік у чорній киреї з відкинутим кобеняком і високих ляських чоботях та знай телесувався мов навіжений.

— Звіздар!.. — зойкнув Михась.

Певне, добре замірився Мурмило, облічивши шлях своєї зміюки з-під самісінького хмар’я, та вчасно повалив характерник Михася і криві пазуряки тільки сорочку йому на грудях морснули. Майнула чорна тінь і знов у небо полинула, а малий козак на ноги схопився і давай навсібіч озиратися.

— Тримай! — крикнув характерник — і кинув йому самостріла, що валявся коло криниці.

Мацнув Михась у сайдаку, а там уже чорт має — однісінька стріла лишилася!

— У-у-у-у-у-у! — заволав Мурмило, розвертаючи гада небесного над обійстям, а над ним і літавиці закружляли, перегукуючись пронизливими голосами.

Приклав малий козак самостріл до плеча і бачить: росте у прицілі чорна зміюка, більшає, розставивши крила, — ось-ось упаде на нього! Закалатало йому серце у грудях, затамував він подих, намірився і, зачекавши, аж опинився гад небесний над самісіньким дворищем, пустив останню стрілу. Свиснула вона пронизливо, скрикнув не своїм голосом змій, та останньої миті кинувся убік — і лучило йому в крило. Блиснуло щось, зашкварчало, підлетіло теє крило угору, а потім закружляло, немов опалий листок, та й упало помалу у полум’я.