Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

нього оборудці з годинником і ланцюжком улітку минулого року, ще кілька народних дрібничок: попільничку з кованого срібла, на якій можна було розгледіти два схрещені кинджали і святого Никодима, який не мав до тих знарядь жодного стосунку, латунний кубок, який, як мені здавалося, тхнув закваскою, дерев’яні мальовані дзиґарі з зозулькою. Все це, розказував Йозеф Бранко, він прихопив, аби мені подарувати, коли я зможу відшкодувати йому «транспортні витрати». Я зрозумів, що означають ті самі «транспортні витрати». Того ж таки вечора я купив у нього попільничку, кубок і дерев’яні дзиґарі.

Щоб провести час так, як йому хотілося, проте направду, щоб використати будь-яку нагоду роздобути якусь дещицю грошей, брат час од часу намагався втовкмачити Манесові, що він куди кращий, куди вправніший візник від нього, тож і клієнтів може знайти набагато більше. Проте Райзіґер пускав його слова повз вуха. Рано-вранці, сам запрігши коней, візник їхав, нітрохи не дбаючи про Йозефа Бранка, на вокзал і на базарний майдан, де стояли його колеги, інші візники.

Були погожі сонячні дні. І хоча Золочів, так би мовити, не був справжнім «містечком», бо нагадував радше якесь переодягнене село, аніж містечко, хоча він дихав вільним свіжим духом природи, так що навколишні ліси, болота і пагорби ніби тиснулися на базарний майдан, і здавалось, що коли-небудь ліс, болото чи гора просто заїде в місто, наче мандрівець, який їде з вокзалу, щоб замешкати в готелі «Біля золотого ведмедя», — мої друзі повітові канцеляристи й драгунські офіцери вважали, що Золочів таки справжнісіньке місто, бо їм треба було втішатися думкою, що їх не заслали в якийсь забутий Богом закуток, і лише те, що в Золочеві є залізнична станція, давало їм упевненість, що живуть вони не осторонь тієї цивілізації, серед якої виросли і яка їх розніжила. Через те вони кілька разів на тиждень залишали так зване затхле міське повітря і їхали у фіакрах в ті ліси, болота, гори, що, власне, рухались їм назустріч. Бо Золочів був не лише наповнений природою — вона тиснула на нього з усіх боків. Тож і я кілька разів на тиждень разом зі своїми друзями вибирався у фіакрі Манеса Райзіґера за місто. Називалося це прогулянками. Ми частенько зупинялися під шинком Ядловкера. Старий Ядловкер, прадавній жид зі срібною бородою, нерушно сидів перед широкими, заокругленими двостулковими дверима кольору зелених лук в якомусь напівпаралізованому стані. Він нагадував зиму, яка ще насолоджувалася останніми ясними днями осені і хотіла б забрати їх у таку близьку вічність, де вже немає ніяких пір року. Шинкар Ядловкер нічого не чув, не розумів жодного слова, він був геть глухий. Але по його великих, чорних, сумовитих очах, як мені здавалося, можна було зрозуміти, що до певної міри він бачить усе те, що молодь лише чує на власні вуха, і що, отже, глухота його — добровільна і дає йому несказанну втіху. Павутиння бабиного літа лельом-полельом, ніжно пролітало над ним. Срібне, проте ще тепле осіннє сонце опромінювало його, старого, що сидів обличчям на захід, дивлячись на вечір і на призахідне сонце, а отже, на земні ознаки смерті, немов очікуючи, що вічність, готова незабаром прийняти його в своє лоно, сама прийде до нього замість манити за собою. Безперестану сюрчали цвіркуни. Безугавно кумкали жаби. У цьому світі, терпкому світі осені, панував великий мир.

У цей час мій кузенок Йозеф Бранко, вірний традиціям усіх продавців смажених каштанів у цісарстві, мав звичку відкривати на базарному майдані свою ятку. Два дні вітер розносив містечком міцний солодкий дух смажених плодів.

Пішли дощі, то було в четвер. А наступного дня, в п’ятницю, на розі всіх вулиць уже чорніло наклеєне звернення.

То був маніфест нашого старого цісаря Франца Йосифа, і починався він словами «До мого народу».

XI

Я був значковим запасу. Свій батальйон, 21-й єґерський, я залишив менше ніж два роки тому. Так от, мені здалося, що війна почалася саме вчасно. Тієї миті, коли вона стала неминуча, я одразу збагнув, — думаю, що так само швидко збагнули й мої друзі, — що навіть безглузда смерть краща за безглузде життя. Смерті я боявся. Ясна річ. Мені не хотілося вмирати. Я лише хотів сам переконатися, що можу вмерти.

Мій кузенок Йозеф Бранко і його приятель, Манес Райзіґер, обидва були рядовими резерву. Тож вони мали йти до війська. Ввечері в п’ятницю, того дня, коли на стінах зарябіли плакати з цісарським маніфестом, як звикле, я прийшов у казино повечеряти зі своїми друзями-драгунами. Я не міг зрозуміти їхнього апетиту, їхніх веселощів, ані їхньої безглуздої байдужості до маршу на північний схід, до прикордонного містечка Радзивилова. Я єдиний серед них уже зауважував ознаки смерті на їхніх безневинних, ба навіть веселих обличчях. Вони ніби перебували в ейфорії, яку так часто вибачаєш смертельно хворим, ейфорії, що провіщала смерть. І хоча вони, здорові та бадьорі, сиділи за столом, цідячи пиво і горілку, хоч і сам я брав участь у їхніх нерозважливих витівках, я видавався собі якимось лікарем чи доглядальницею, що бачить, як умирає її пацієнт, і тішиться тим, що вмирущий іще не знає про свою близьку смерть. А проте, я довго відчував незадоволення, що властиве, певне, деяким лікарям і доглядальницям, які бачать недалеку смерть і теперішню ейфорію хворого і не знають достоту, чи не краще розповісти приреченому, що він незабаром піде в землю, замість тішити його сприятливими симптомами, щоб він і далі ні про що не здогадувався.

Тому незабаром я залишив офіцерів 9-го драгунського полку і рушив до Манеса Райзіґера, візника, в якого, як я вже сказав, мешкав мій кузенок Йозеф Бранко.

Якими інакшими вони були і як щиро ставилися до мене на відміну від панів-драгунів! Можливо, тому сприяли ритуальні свічки, що горіли у потинькованій у блакитний колір комірчині жидівського візника Манеса Райзіґера, майже весело, в усякому разі спокійно й упевнено: три золотисто-жовті свічки стирчали з зелених пивних пляшок, адже візник Райзіґер був занадто бідний, аби купувати собі мосяжні свічники. Власне, то були недогарки, і вони символізували для мене кінець світу, що, як я знав, почав справджуватись. Обрус на столі був білий, пляшки зеленіли тією дешевою барвою, що, здавалося, з самого початку