Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Ночами я подеколи чув, як у небі голосно й уривчасто кричать дикі гуси. Верби і берези ще пишалися зеленими й буйними кронами, а з величних каштанів, які вимагали пошани, вже злітали поодинокі зморщені, померхлі золотаво-жовті листки. Посеред вулиці, де завжди стояли кривулясті озерця срібно-сірої грязюки, хлюпалися качки.

Я призвичаївся щодня вечеряти з драгунськими офіцерами, себто пити. Над келихами, які ми завзято перехиляли, вже схрестила свої кощаві руки невидима смерть. Ми ще не здогадувалися про це. Часом ми засиджувалися допізна. Незбагненний страх перед ніччю змушував нас чекати ранку.

«Незбагненний страх», сказав я, але нам здавалося тоді, що його можна пояснити; причина, мовляв, криється в тому, що ми були надто молоді, щоб зневажати ніч. А був то, як я довідався лише згодом, страх перед днем, а якщо говорити точніше, перед дообідньою найсвітлішою порою дня. В такий час усе чітке, і все можна розгледіти ясно. А ми, ми не хотіли нічого бачити виразно, не хотіли ми, щоб ясно бачили і нас самих.

Тож уранці, щоб уникнути тієї виразності, так само як непевного сну, що його я добре знав, що, як зрадливий друг, невмілий знахур, похмурий співрозмовник і підступний доброчинець, налягає на людину після безсонної і радісної ночі, я втікав до візника Райзіґера. Часто я заходив до нього рано-вранці, годині о шостій, допіру, коли він прокидався. Жив Райзіґер за містечком, біля цвинтаря. Щоб добутися туди, мені треба було півгодини. Часом я заставав його якраз у ту мить, коли він прокидався. Його будиночок стояв осібно, серед полів і лук, що йому не належали, потинькований у синій колір, з темно-синім ґонтовим дахом, і скидався він на якесь живе створіння, що ніби не стояло, а рухалося. Такою яскравою була темно-синя барва посеред потьмянілої жовтизни довкілля. Досить мені було штовхнути темно-червоні ворота, що за ними ховалося подвір’я, як я зауважував, що візник виходить з дверей будинку. Під тими дверима він зупинявся, в домотканій сорочці, у грубих кальсонах, простоволосий і босий, тримаючи в руці великого бурого глиняного глечика. Набравши у рот води, він порскав нею на руки. Коли я бачив його пишну чорну бороду, що блищала у промінні вранішнього сонця, простий полотняний одяг, скуйовджене і патлате волосся, мені невідомо чому спадали на гадку якісь плутані, давні образи: пралісу, первісної людини, доісторичної доби. Стягнувши з себе сорочку, він мився біля колодязя. При цьому пихкав, плювався, верещав, радів, і, здавалося, наче справді сива давнина вдерлася в сучасний світ. Відтак Манес знову натягував сорочку, і ми вдвох ішли один одному назустріч, аби привітатися. Привітання те було водночас святковим і щирим. То була своєрідна церемонія, і хоча ми бачилися майже щоранку, проте кожного разу поставала мовчазна впевненість, що ні я не вважав його лише за жидівського візника, ані він не ставив мене тільки за якогось впливового молодого пана з Відня. Часом Манес просив мене прочитати листа, одного з тих, які йому присилав з консерваторії син. Ті листи були коротесенькі, але Манес, по-перше, кепсько розумів німецьку мову, писати якою листи син бозна-чому вважав за свій обов’язок, а, по-друге, його ніжне батьківське серце воліло, щоб у тих листах було не два-три слова, тож він пильнував за тим, аби я читав якомога повільніше. Часто він вимагав од мене двічі чи тричі повторити якесь речення.

Пернате царство в невеличкому курнику починало квоктати, тільки-но Манес виходив на подвір’я. Коні іржали, майже хтиво, викликаючи ранок і свого хазяїна. Щойно той відкривав стайню, як обидва коні вмить просовували в двері свої голови. Манес цілував їх, як цілують жінок, а тоді йшов до возівні й викочував звідти фіакр. Відтак запрягав коней і відчиняв курник, і кури заходилися криком, махаючи крилами. Схоже було на те, наче десь на подвір’ї вони загубили свої руки.

Знав я і дружину візника, пані Райзіґер. Прокидалася вона десь за півгодини по пробудженні її чоловіка, і запрошувала мене на філіжанку чаю. Я пив його у потинькованій у синю барву кухні, перед великим самоваром, який виблискував білою бляшаною поверхнею, а Манес снідав почищеною редькою, хлібом з цибулею й огірками.

Все те дуже тхнуло, проте вчувалося щось рідне, майже домашнє, попри те, що я ніколи не їв чогось такого на сніданок; тоді я любив усе, я був молодий, молодий та й годі.

Я любив навіть дружину свого приятеля Манеса Райзіґера, хоча належала вона до жінок, що їх зазвичай називають бридкими; руда, всіяна веснянками, вона скидалася на набубнявілу зернину. А втім, попри свої товсті пальці, вона вміла доволі зграбно налити чай або приготувати сніданок чоловікові. Пані Райзіґер була матір’ю трьох дітей, двоє з яких померли від віспи. Іноді вона говорила про них так, наче вони були досі живі, наче жінка не відчувала різниці між ними і єдиним сином, який нині вчився в консерваторії і здавався їй однаково що мертвим. Він був виключений з її життя.

Натомість живим і близьким був мій двоюрідний брат, продавець смажених каштанів, і в цьому я вбачав неабищо. Він, мій кузен Йозеф Бранко Тротта, мав приїхати за тиждень.

За тиждень він і з’явився.

Приїхав зі своїм лошаком, зі своєю шкіряною торбою та каштанами. Кузен був смаглявий, чорнявий і веселий, такий самий, яким я бачив його востаннє у Відні. Йому, очевидно, здавалося, що зустріти мене тут — річ цілком природна. Для сезону смажених каштанів було ще рано. Просто заради мене мій кузенок приїхав на кілька тижнів раніше. Дорогою від залізниці до міста він сидів на козлах поряд із нашим спільним приятелем Манесом Райзіґером. Лошака кузенок припнув недоуздком до фіакра. Шкіряна торба, жаровня, де він смажив каштани, і самі каштани висіли по обидва боки візка. Так ми й заїхали до містечка, не спавши в ньому, проте нікому не впали в око. В Золочеві вже звикли до того, що мій кузенок Йозеф Бранко зринав у містечку кожного другого року. Встигли вже звикнути й до мене, приблуди в цих місцях.

Зупинився мій кузенок Йозеф Бранко, як завжди, у Манеса Райзіґера. Мені він привіз, завдяки тій щасливій для