Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Зрозуміло, Райзіґер повіз мене у готель «Біля золотого ведмедя». Його фіакр був вишуканий, з двома сивими кіньми; на колесах виблискували жовті лаковані шпиці, а самі колеса хазяїн турботливо вдягнув у гуму, наслідуючи бачені колись у Відні карети.

Дорогою він признався мені, що обновив свій фіакр не так задля мене, очікуючи мого приїзду, як через певну інстинктивну пристрасть, яка змушувала його самого і його віденських колег певніше дбати про все й офірувати свої заощадження богові прогресу, купуючи двох коней і вдягаючи колеса у ґумові шини.

Дорога від вокзалу до міста тягнулася хтозна-скільки, тож Манес Райзіґер мав доволі часу розповісти мені кілька бувальщин, які так чи інакше його стосувалися. Лівою рукою він тримав при цьому поводи. Правою м’яв футляр з батогом. Коні добре вивчили дорогу, тому не було жодної потреби їх поганяти. Манес міг не перейматися ними. Через те він недбало сидів на сидінні, мляво тримаючи поводи, і, переказуючи свої приключки, перегинався до мене верхньою частиною тулуба. Ті двоє коней обійшлися йому разом у сто двадцять п’ять крон. То були казенні коні, обидва — сліпі на ліве око, тож непридатні для військових цілей, і тому драгуни з 9-го полку, що стояв у Золочеві, віддали їх майже за безцінь. Щоправда, простий візник Райзіґер нізащо не зміг би їх дістати так дешево, якби не був у близьких відносинах з полковим начальством. Загалом у містечку було п’ять фіакрів. Але фіакри інших Райзіґерових колег мали брудний вигляд; господарі запрягали в них ледачих і кульгавих шкап; колеса були криві, а сидіння протерті до дірок. З-під порепаної і вичовганої шкіри неприємно вилізала стружка, що, звісно, не сподобалося б навіть першому-ліпшому подорожньому, не кажучи вже про драгунського полковника, якби той сів коли-небудь у такий фіакр.

У мене була рекомендація від графа Хойницького до коменданта гарнізону, полковника 9-го драгунського полку Фольдеса, а також до повітового голови, барона Ґраппіка. Тож, прибувши до міста, я одразу запланував собі на завтра дві візити. Візник Манес Райзіґер їхав мовчки, бо не мав уже про що говорити, адже усе, що було важливого в його житті, він давно розказав. Одначе він все одно знову крутив у руці футляр з батогом, знову мляво й сонно тримав поводи, знову перехилявся до мене зі свого візницького сидіння. Раз по раз усміхаючись, відкривав свій широкий рот зі здоровими, білосніжними зубами, які контрастували з густою, майже синьою чорнотою його вусів і бороди, що скидалося на молочне мерехтіння місяця в лісі, у кронах дерев. Стільки щирості, стільки доброти було в тій усмішці, що мене не пригнічували і чужі, рівнинні, похмурі краєвиди обабіч дороги. Що неозорі поля з правої руки і широкі болота з лівої тягнулися вздовж дороги між залізничною станцією і самим містечком, то здавалося, ніби воно береже свою цноту, тримаючись осторонь вокзалу, який пов’язував його зі світом. Було вже пополудні, і, немов на початку осені, сіялася мжичка. Колеса фіакра, вдягнуті в ґумові шини, таємниче безшумно котилися розмитим нерівним путівцем, але важкі підкови сильних, колись казенних коней чалапали в постійному ритмі по темно-синій грязюці, так що в усі боки розліталися чорні бризки. Було вже під вечір, коли ми нарешті добулися перших будинків. Прямо на базарному майдані, проти невеликої церковці, стояв єдиний триповерховий будинок на весь Золочів: уже здалеку його виказувало світло самотнього сумного ліхтаря. То був готель «Біля золотого ведмедя». Самотній ліхтар перед ним нагадував сироту, що марно намагався посміхнутися крізь сльози.

Я сподівався потрапити в чужі, далекі, незнайомі краї, проте чужиною не тхнуло, майже все здалося мені рідним і близьким. Лише згодом, куди пізніше, по великій війні, що її називають світовою, називають, як на мене, з цілковитим правом і не тому, що воював цілий світ, а тому, що через неї всі ми втратили світ, наш світ, тож лише згодом я збагнув, що навіть найрізноманітніші краєвиди, поля, нації, раси, хати і кав’ярні, байдуже, хто їх створив і на чиїй землі, підлягають дії природного закону й коряться сильному духові, спроможному наблизити далеке, поріднити чуже і з’єднати нібито несполучне. Я маю на оці дух старої імперії, що його не розуміли й надуживали ним; саме завдяки йому у Золочеві я почувався цілком по-домашньому, як і в Сиполі чи у Відні. Єдина кав’ярня в Золочеві, «Габсбурґ», містилася на першому поверсі готелю «Біля золотого ведмедя», де я зупинився; вона нічим не відрізнялася від кафе «Віммерль» у Йозефштадті, де я призвичаївся сидіти по обіді зі своїми друзями. І тут за прилавком сиділа симпатична касирка, така білява і така тілиста, якою могла бути лише касирка мого часу, подоба нелукавої богині нечестя, гріха, що вже натяком виказував себе, хтива, згубна і водночас по-діловому пильна жіночка. Таких самих касирок я вже бачив у Загребі, Оломоуці, Брно, Кечкеметі, Сомбатхеї, Шопрані, Штернберку, Мюгліці. Шахові дошки, кості доміно, прокурені стіни, гасниці, кухонний стіл у кутку, під самим туалетом, служниця в синьому фартусі, жандарм у глинясто-жовтому шишаку, що з’являвся на мить, так само поважний, як і збентежений, і рушниця, що, приставлена майже впритул до стійки для парасоль, сором’язливо блискала настромленим багнетом, і гравці в таро, з цісарськими бородами й округлими манжетками, що збирались щодня о тій самій годині, — все це була батьківщина, більша за просто вітчизну, батьківщина широка й строката, проте рідна Габсбурзька монархія. Повітовий голова барон Ґраппік і командир 9-го полку драгунів Фольдес, обидва розмовляли гугнявою німецькою мовою найвищих прошарків, водночас твердою і м’якою, ніби її привели на світ і випестили слов’яни й італійці, — мову, сповнену прихованої іронії і витонченої готовності до лагідності, до балаканини і навіть до втішних нісенітниць. Якийсь тиждень, і в Золочеві я вже почувався своїм, як і в Сиполі, в Мюгліці, у Брно і в нашому кафе «Віммерль» у Йозефштадті.

Само собою, оглядаючи місцевість, я щодня роз’їжджав у фіакрі свого друга Манеса Райзіґера. Та місцевість направду була бідна, проте видавалася привабливою і безтурботною. Широкі неродючі болота здавалися мені навіть квітучими і врожайними, а втішний жаб’ячий хор, який долинав від них, я сприймав за хвалебну пісню живих істот, які ліпше за мене знали, з якою метою Господь створив їх і їхню батьківщину, болота.