Кейт Мосс - Лабіринт

Вулицю було перейменовано. Посміхаючись сама до себе, Еліс відступила назад, щоб краще роздивитися, і зіштовхнулася з чоловіком, що занурився у читання газети.

— Pardon[150], — промовила Еліс відступаючи від нього.

— Ні, це ви мені вибачте, — відповів той із приємним американським акцентом. — Це моя провина. Я не бачив, куди йду. З вами все гаразд?

— Так, я в нормі.

На подив Еліс, чоловік уважно розглядав її.

— Щось...

— Ви Еліс, чи не так?

— Так, — мовила вона обережно.

— Так, Еліс, звичайно. Ну, привіт, — сказав чоловік, запускаючи руку в густу шевелюру розтріпаного каштанового волосся. — Як дивовижно!

— Пробачте, але я...

— Уїльям Франклін, — промовив чоловік, простягаючи їй руку, — Уїл. Ми познайомилися в Лондоні 1994 чи 1995 року. Нас тоді було багато. Ви тоді зустрічалися з хлопцем... як же його звали... з Олівером. Правильно? Я приїздив у гості до свого кузена.

В Еліс залишилися нечіткі спогади про побачення з Олівером у його переповненій друзями квартирі. Еліс була певна, що запам’ятала американського хлопчика, гарненького, приємного на вигляд, хоча тоді вона була по вуха закохана і не помічала нікого, крім Олівера.

«Невже це той хлопець?» — подумала вона.

— У вас хороша пам’ять, — відповіла Еліс, — то було дуже давно.

— Ви не надто змінилися, — посміхнувся їй американець. — Ну, то як там Олівер?

В Еліс аж обличчя витягнулося.

— Ми більше не разом.

— Дуже погано, — промовив Уїл. На деяку мить затяглася пауза. Нарешті американець знайшовся.

— А хто це на фото?

Еліс поглянула вниз. Вона вже й забула, що тримала світлину в руці.

— Моя тітка. Я знайшла фото випадково серед тітчиних речей, і оскільки я вже тут, то вирішила розшукати місце, де його було зроблено. — Еліс посміхнулася. — Це виявилося важче, ніж можна собі уявити.

Уїл поглянув їй через плече.

— А цей чоловік?

— Просто друг. Письменник.

Знову запала тиша, неначе вони обоє хотіли продовжити розмову, але не знали, про щоб поговорити. Уїл знову поглянув на світлину.

— Вона гарна.

— Гарна? Як на мене, вона скоріше рішуча, хоча я не впевнена в цьому. Я ж ніколи не зустрічалася з нею.

— Справді? Тоді як до вас потрапило фото?

Еліс поклала фотографію назад до сумочки.

— Це надто складно.

— Люблю труднощі, — посміхнувся Уїл. — Послухайте... послухай... — він завагався, — ти не хочеш випити кави абощо? Якщо тобі не треба нікуди більше поспішати.

Еліс була здивована, бо думала про те ж саме.

— Ти завжди чіпляєш випадкових жінок у такий спосіб?

— Та ні, але питання у тому, чи ти завше приймаєш запрошення.

Еліс почувалася так, неначе спостерігала цю сцену десь ізгори. Вона бачила чоловіка та жінку, що була дуже подібна до неї самої, які сиділи у старомодній цукерні. Перед ними на скляному столику лежали тістечка та печиво.

Не можу повірити, що я роблю це.

Погляди, запахи, звуки... Офіціанти, що приносять замовлення і прибирають зі столів, свічки, гіркий аромат кави, шипіння молока в машині, брязкання виделок об тарілки — усе здавалося надміру виразним.

Та щонайвиразніше вона бачила Уїла, його посмішку, поворот голови, його руку, яка торкалася срібного ланцюжка на шиї, коли він говорив.

Вони сиділи за столиком надворі. Шпилі собору виднілися над дахами будинків. Коли вони сіли, між ними відчувалася невеличка вимушеність. Обоє почали говорити одночасно. Еліс розсміялась, Уїл вибачився.

Обережно й повільно вони розповідали історії свого життя, відтоді, як