Соломія Павличко - Теорія літератури

українськими мотивами поняття «українського» вперше ввійшло в «головну течію» американської літератури (буквально перекладаю поширений термін «mainstream»). Він є не українським письменником «в екзилі», а американським письменником українського походження, якого, однак, дуже цікавить власне походження й коріння і який майстерно вміє зацікавити, заінтриґувати своїми «етнічними» історіями інших. Українськість Мельничука, як можна пересвідчитися з оповідання «Дерево світла», не пов’язана з історично точними картинами чи деталями українського буття. Збереження історичних чи політичних пропорцій не є метою письменника. Метою є оповідь, вишліфувана стилістично до такої міри, що сама її художня мова стає непомітною; абсолютна легкість звучання художнього тексту — і водночас спроба наблизитися до глибинних, фундаментальних питань життя і творчості сучасного митця. Адже саме митець, письменник залишається у фокусі писань і роздумів Аскольда Мельничука.

На мою думку, за стилем і напрямом роздумів Мельничук є вельми характерним представником найсучаснішої американської прози, яка пережила модернізм, традиціоналізм, постмодернізм і наполегливо шукає природності власного слова і голосу. В цьому сенсі, а так само своїми українськими акцентами, його твори можуть бути цікавим відкриттям для українського читача.

1997

Сто років без Фройда[985]

Книжка Фройда «Тлумачення снів», що вийшла 1900 р., вважається одним з інтелектуальних початків XX століття. Не того XX століття, котре прожила Україна, а того XX століття, якого вона не прожила, яке пройшло повз неї, від якого її було відрізано. Мало яка сфера науки так переконливо показує ізольованість України від інтелектуальних доріг XX віку, як психоаналіз.

Психоаналіз Зиґмунда Фройда, потім аналітична психологія Карла Юнґа, потім Лаканова адаптація Фройда до французького інтелектуального ґрунту, полеміка з Фройдом структуралізму та феноменології, а також його комбінація з різноманітними способами аналізу культури — все це відбувалося без української інтелектуальної участі.

Поки поняття й терміни психоаналізу засвоювалися різноманітними інтелектуальними дискурсами XX століття, в України була своя дорога. Без психоаналізу. І без Фройда. Принаймні його впливу сьогодні не видно ні в клінічній практиці, ні в сучасних психологічних студіях, ні в нарисах з історії психології чи літератури не те що старих радянських часів, але й 90-х років. Якщо Фройд і згадується, то, як правило, побіжно й у поблажливому тоні: наприклад, підручник «Основи психології», виданий 1995 р. за редакцією О. В. Киричука та В. А. Роменця в програмі «Трансформація гуманітарної освіти», не згадує Фройда ні в розділі «Методи психології», ні в розділі «Галузі психологічної науки». Йому, правда, присвячено зо два рядки в розділі «Історичне становлення психологічних знань», а також його ім’я зазначено в табличці, що має назву «Психологія XIX—XX століття», де поряд із Фройдом і Юнґом називаються не лише Бехтерєв і Павлов, але й Потебня, Веселовський, Франко, Бердяев, а також класики радянської психології. Сам Фройд бачив психоаналіз фундаментом психології. І хоча сьогодні питання «фундаменту психології» різні школи цієї науки вирішують по-різному, все ж усі вважають Фройда психологом номер один. За винятком авторів українських, «трансформованих» «основ психології». Ще одна не так давно видана книжка «Філософія. Курс лекцій» (автори І. В. Бичко, В. Г. Табачковський, Г. І. Горак та інші) ставить Фройда в ряд філософів, але називає його філософію «типовою міфологічною конструкцією».

Опублікована в Харкові книжка «История психоанализа в Украине»[986] витримана в інакшій тональності, крім того, вона змушує почути в какофонії нашого минулого слабеньку партію психоаналізу.

1

На жаль, те, що батько Зиґмунда Фройда народився в Тисьмениці, а мати — в Бродах, а він сам прожив майже ціле життя у Відні, не вплинуло на розвиток психоаналізу навіть в австро-угорській частині України. Тим часом у перше десятиліття XX століття до Фройда прямували багаті пацієнти з української частини Російської імперії (як-от знаменитий «чоловік-вовк» Сергій Панкеєв). З Одеси, Харкова, Києва до нього приїжджали на навчання лікарі. Повертаючись додому, вони викладали психоаналіз в університетах, практикували його в клініках, а також перекладали російською мовою твори Фройда й писали про нього статті. Йдеться про таких учених, як І. Хмелевський, М. Вульф, А. Гейманович, А. Бірштейн, статті яких опубліковано в книжці під дещо трухлявою рубрикою «Психоанализ в дореволюционной Украине». Статті вказаних авторів мали головно популяризаторський характер. Вони намагалися коротко ознайомити місцевого, звичайно професійного читача з новими на той час теоріями, навколо яких точилися баталії в Європі.

Самі професори належали до того інтелектуального середовища в Україні, яке до української культури не мало жодного стосунку. Вони перебували в іншій культурній і мовній площині, не мали впливу на формування критичних чи аналітичних дискурсів власне української культури, та й не плекали таких амбіцій. Сьогодні, однак, російськомовність цих статей зовсім не перешкоджає ввести їх до антології саме українського психоаналізу. Адже й упорядники книжки, які, поза сумнівом, вважають себе українськими науковцями, всі свої статті (про які поговоримо далі) написали саме російською мовою.

Інакша справа зі Степаном Балеєм. На відміну від одеських чи харківських професорів, він перебував у рамках українського культурного світу й не тільки писав українською мовою та для української публіки, а й першим застосував психоаналіз до одного з явищ української культури.

Степан Балей 1910 р. захистив у Віденському університеті докторську дисертацію з психології. Наступного року уривки з неї у вигляді статей («Про поняття психологічної основи почувань» та «Про ріжницю між почуваннями осудними і представними»), а також розвідки на теми сучасної філософії друкувалися в «Літературно-науковому віснику» та «Записках НТШ». 1916 р. він опублікував окремою книжкою психоаналітичне дослідження «З психології творчості Шевченка», написане, на погляд харківських упорядників, на «галицийском варианте украинского языка».

Буквально в першому реченні цієї праці Балей пише про те, що «не одному з нас, кому довелося стрінути з новими методами розсліду мистецької творчості», популярними в німецькій та інших літературах, «було б цікаво приложити одну чи другу з сих метод до Шевченкової творчості». Нові методи легко покажуть, що творчість Шевченка не є проста, що його «індивідуальне життя» залишалося поза увагою. За межами «народницьких чи суспільницьких переживань» лежить невідома сфера поетової душі.

Книжку відкриває розділ «Замітки про психоаналіз». В ньому висловлюється теза про те, що естетична вартість твору не залежить від «психічного підкладу», з якого він виріс. Однак, якщо твір — це не лише причини та наслідки, з якими він пов’язаний з дійсністю, то психологічні джерела його стають украй важливими. Балей далі викладає головні засади психоаналізу. (Він знає, що психоаналіз уже розділився на окремі течії. Від «ортодоксального» фройдівського напряму вже відкололися й почали витворювати нові психоаналітичні школи Адлер і Юнґ.) Отже, головні положення психоаналізу за Балеєм: важливість переживань дитячого віку, дитяча сексуальність, Едипів комплекс, «сни наяву» (Tagtraum), сублімація. Варто зауважити, що виклад Фройдових